Ідейна спадщина сучасної соціальної психолог

удь-яка наука у своєму розвитку проходить чотири основних фази розвитку: опису свого об'єкта, пояснення його природи й зв'язків з іншими об'єктами, пророкування на цій основі його зміни й, нарешті, цілеспрямованого керування ім. Результативність четвертої, прикладної фази вважається одночасно критерієм адекватності попередніх трьох.

До початку XX століття соціальна психологія по більшості оцінок її істориків перебувала в першій фазі, наблизившись до другого. Вона була описової, умоглядної, спекулятивної й т.п., оскільки володіла фактично двома методами - спостереження (споглядання) і міркування (міркування). Пояснення й пророкування були випадковий і ненадійними, як матеріал для цього використовували спостереження й осмислення природного, неконтрольованого ходу подій. Тому провідне положення в парі "теорія - метод" займали теоретичні побудови.

Прагнення перейняти практично стандарт природничо-наукового дослідження було так сильно, що відношення теорії й методу повністю перевернулося. Більше того (як це часто трапляється у світі людей) маятник убік нової моди гойднувся настільки далеко, що кваліфікація дослідження як теоретичного стала сприйматися як визначення його неповноцінності. Критерієм високої кваліфікації стало одержання даних за допомогою експерименту, лише одного з багатьох методів усе тих же природничих наук, зокрема фізики, не говорячи про математика, науку по перевазі "споглядальної".

Індуктивний метод, що застосовувався ними, привів до різних теоретичних визначень слона, як "змії", "колони" і т.п. Лише видючий, тобто здатний бачити, споглядати слона в цілому, міг би визначити його правильно. Але чи можливо в принципі абсолютно "сліпе обмацування" у соціальній психології, сфері знання, настільки насиченої різноманітними уявленнями про об'єкт уже до початку дослідження?

Відповідь на це питання становить суть характеристики четвертого елемента парадигми в соціальній психології: моделей (образів) людини, суспільства і їхні взаємодії, явно або імпліцитно втримуються в соціально-психологічному дослідженні.

Можна з повною підставою затверджувати, що ці образи присутні й можуть бути реконструйовані з матеріалу кожного, більш-менш повного дослідження, що стосується людини. У відомих філософських теоріях і концепціях їхні автори, як правило, спеціально розробляли такі моделі, викладаючи свої погляди на природу людини й суспільства.

Залежно від того, якими моделями керується соціальний психолог, залежить і наступний елемент парадигми - розуміння предмета своєї науки, особливий аспект тієї реальності, що вивчають і багато інших соціальних наук.

Аж до середини XX століття визначення предмета мало займало соціальних учених у силу злитості самого соціального знання. Практично кожний дослідник був вільний створювати свою власну науку, визначаючи її сферу своїм власним розумінням того, що потрібно, або цікаво, досліджувати.

Потреба у визначенні предмета виникає у зв'язку з диференціацією знання, необхідністю міждисциплінарного розмежування, спеціалізацією методів і перетворенням науки в самостійний соціальний інститут.

У наш час її існування визначається звичайними для соціальних інститутів особливостями: структурою, методами керування, типом відносин влади й підпорядкування, приналежністю до "партії влади", що панує точці зору по ключових питаннях або "опозиційній школі", що пропонує альтернативні рішення. У реальному житті досить часто починаючий дослідник, крім чисто наукового інтересу й пізнавального імпульсу, у не меншому ступені змушений ураховувати й ці, привхідні фактори. Тому нерідко воля вибору в нього досить обмежена вибором наукового керівника, що належить до певної школи. Від нього він одержує парадигму, набір ув'язнених у них правил, систему понять, методів та інші засоби наукового виробництва.

Тому без відповіді на питання про предмет науки: "Що вивчати?" у наш час сфера знання, що претендує на статус наукової дисципліни, втрачає теоретичній самостійності, практичній дієздатності й соціальному статусу з усіма наслідками, що випливають звідси.

Прийнявши яке-небудь визначення предмета й зайнявши тим самим методологічну позицію на континуумі "індивідуалізм - холізм", соціальний психолог тим самим визначає вибір головного досліджуваного відношення в системі відносин "індивід - група - суспільство". У свою чергу цей вибір окреслює сферу об'єктів, що підлягають вивченню. До формування соціальної психології у відносно самостійну науку, як це видно з попереднього викладу, така проблема мало хвилювала дослідників.

Крім того, саме їхнє число було настільки незначним, що конкуренції практично не було. Не було й інших, нині життєво важливих проблем: авторського пріоритету, потреби публікуватися й інших, знову ж пов'язаних з інститутом науки. Як приклад, що свідчить про кардинальну зміну в цьому плані, можна привести такий: Еммануїл Кант із кількістю своїх публікацій до 45 років не міг би розраховувати на статус старшого наукового співробітника за американськими стандартами. У цей час, коли пануючим став принцип "publish or perish" ("публікуй або пропадай"), писати 25 років одну книгу, навіть таку, як "Критика чистого розуму" - неприпустима розкіш. Це можна було робити в епоху, коли головним критерієм була істина, аж до XIX століття обумовлена як відповідність знання дійсному положенню речей (правило кореспонденції, сформульована ще Аристотелем). У міру розвитку людського суспільства поряд із цим критерієм поступово затверджувався й інший - практичність, практична ефективність знання, його здатність бути інструментом цілеспрямованої зміни об'єкта. Тут тон задавали природничі науки, по яких рівнялися й науки соціальні. Однак вони зштовхнулися із проблемою, малопомітної в дослідженні природних об'єктів - проблемою впливу цінностей, суб'єктивної упередженості дослідника. Вона корениться в простому, фундаментальному й непереборному факті його "людяності", родової приналежності до того самого об'єкта, що він повинен вивчати. Цей момент практично виключає нейтралізацію упереджень і пристрастей, більше можливу при вивченні природи.

Треба сказати, що до середини XIX століття ця проблема майже не виникало. Мислителі або самі брали участь або прагнули брати участь у політичному житті й перетвореннях суспільства (Конфуцій, Платон, Аристотель, Макіавеллі), або були схильні вважати, що істина, якщо вона така, не залежить від особистих пристрастей ученого, будучи частиною миру ідеальних сутностей: ідей і понять (Гегель).

Досить надуманої здалася б у цей час і проблема цивільної позиції вченого, його відповідальності за одержувані знання й даються рекомендації. Мрією багатьох мислителів була ідея про освіченого государя, філософа-імператорі й т.п.

В XX столітті проблеми ролі цінностей у соціальному дослідженні й цивільній позиції вченого встали перед соціальною психологією як ніколи гостро. Головною причиною з'явилося зростання ролі мас, соціальних рухів. Відповідно зріс і попит на знання про керування ними. За аналогією із природничими науками правителі всіх рівнів жадали від соціальних наук якнайшвидшого переходу до фази керування. У зв'язку з тим, що соціальна психологія здавалася наукою найбільш придатної для дослідження ролі ідей, мотивів, потреб у детермінації поводження, їй це соціальне замовлення й був звернений у першу чергу.

Якщо глянути на шлях, пройдений соціальною психологією в XX столітті, то ми виявимо практично ту ж саму закономірність руху, що й у зміні згадуваних вище способів спонукання до дії. Мова йде про рух наукового дослідження від вивчення сугубо зовнішнього поводження, через включення змінних у вигляді установок, когнітивних схем і т.п. до усе більше глибоких рівнів людської сутності: цінностям, життєвим змістам, ідеалам, за межі емпіричної реальності.

Цей висновок зроблений не умоглядно й не апріорно, а в ході систематичного моніторингу, аналізу тих подій, які відбувалися на моїх очах протягом десятиліть у соціальній психології у світі. Рефлексія науки - необхідна умова її саморозвитку. Без цього вона ризикує перетворитися в діяльність по простому відтворенню устояних принципів і прийомів дослідження, що веде до надлишкового кількісного нагромадження даних і фактичному зниженню якості наукового знання, втраті його практичної дієздатності.

У соціальних науках імпульс до такого самоаналізу задають два головних фактори: неможливість пояснення нових фактів у рамках старих підходів і соціальне замовлення на нові знання, необхідні для рішення практичних, злободенних проблем, що виникли перед суспільством. Така ситуація особливо характерна для періодів глибоких соціальних змін. Як приклад з минулого соціальної психології можна привести положення, що зложилося наприкінці 60х років у США й Західній Європі, коли серед інших факторів масовий рух американців проти війни у В'єтнамі й молодіжний рух у Західній Європі підштовхнули західних соціальних психологів до дискусії про стан своєї науки. Інший приклад - дискусії про шляхи розвитку соціальної психології в СРСР, що розгорнулися наприкінці 50-х - початку 60-х років під впливом процесу лібералізації радянського суспільства, потреб науково-технічного розвитку.

Ще більш драматичне положення в цей час, коли фундаментальні зміни відбуваються вже не в окремому регіоні, але глобально: і в капіталістичному світі й у країнах колишнього комуністичного блоку. Екологічна криза, етнічні конфлікти, духовна криза із супутніми йому корупцією, наркоманією, злочинністю в сукупності представляють для людства не меншу погрозу, чим колись - світова ядерна війна.

Спроби теоретично осмислити й взяти практичну участь у рішенні подібних проблем виявили недоліки й обмеження наявних у соціальних психологів засобів: теорій, методів, практичних соціальних технологій. Вони виявилися недостатньо придатними для дослідження тих аспектів соціально-психологічної реальності, які в даний історичний момент пред'явили себе науці й практиці. У першу чергу - того аспекту, що прийнято називати духовним, моральним.

Особливість ситуації, що зложилася до теперішнього часу в соціальній психології, бачиться в тім, що саме цей аспект психології соціальної взаємодії займав протягом багатьох століть аж до початку XIX в. центральне місце в добутках переважної більшості видатних мислителів миру, визнаних основоположниками сучасної соціальної психології. Досить згадати систему Конфуція, "Никомахову етику" Аристотеля, "Теорію моральних почуттів" А. Сміта, що у його концепції доповнювала уявлення про "невидиму руку ринку".

Показові й такі факти. Засновник позитивізму О. Конт планував завершити свою систему наук дисципліною, названої їм la morale, тобто наукою про моральний дух; найбільші соціологи Е. Дюркгейм і М. Вебер завершували свою наукову діяльність дослідженнями проблем релігії й моральності.

Здавалося б, соціальна психологія - наука про психологічний аспект людського поводження - повинна була зберегти й розвити цей інтерес у своїх дослідженнях. Він же, навпроти, на багато десятиліть майже зник і знову відроджується лише в останні роки, демонструючи тим самим неповноту друг друга в соціальній психології уявлень про людину як істоті, "реагуючому", "думаючому", "економічному" і т.п.

Найважливішим і актуальним завданням у цьому зв'язку стає відповідь на ряд наступних питань: чи існує позначена вище логіка саморозвитку об'єкта соціально-психологічного дослідження, якась закономірність, що пробивається крізь зміну досліджуваних аспектів, або ж вони в такій послідовності (може бути навіть випадково) задаються суспільною практикою, залежать від особистих схильностей і доль дослідників; яка їхня ієрархія? Якщо такої логіки ні, то тоді дослідження біологічного, психофізіологічного, загально психологічного, соціологічного й іншого аспектів поводження виявляються рівнозначними, і кожний з них може претендувати в майбутньому на роль ведучого. Якщо ж така логіка є, то необхідно відповісти, у чому вона складається й куди веде, яке значення в її світлі раніше отриманих результатів, які об'єкти й постановки проблем є найбільш перспективними для соціально-психологічної науки і її практичного застосування.

Варто підкреслити при цьому, що мова йде не про штучну побудову нормативної, однолінійної схеми розвитку знання, а про збагнення, розсуд удосталь фактів і підходів об'єктивної, тобто незалежно діючої закономірності, про розкриття саморуху внутрішньої логіки досліджуваного об'єкта, що під тиском суспільної практики реалізується у всьому різноманітті проб і помилок, "маятникових" коливань і повернення до "добре забутому старого".

У цілому є підстави думати, що зміна парадигм у соціальних науках відбувається менш різко й більш складно, ніж у природничих науках. Навіть тоді, коли в суспільних науках з'являється нова доктрина, що швидко завойовує авторитет серед учених, це відбувається набагато повільніше й аж ніяк не виключає паралельного існування раніше, що панували підходів. Вони, часто тимчасово, просто відходять на другий план. Саме із цієї причини представляється більше доцільним говорити про еволюцію, а не про повну зміну, революцію парадигми в сучасній соціальній психології, хоча термін "революція" досить часто застосовується в дискусіях, наприклад, про зміну в загальній психології біхевіориської парадигми на когнітивістську. Ще частіше про революцію соціального знання говорилося стосовно до марксизму. Однак і в цьому випадку оцінка залежить від масштабу часу, що обирається, і крапки відліку.

Сучасна ситуація, що зложилася у вітчизняній соціальній психології, не тільки не знижує, але, навпроти - підвищує актуальність пропонованого порівняльного аналізу, оскільки в ньому не тільки зіставляються західні парадигми між собою.

Однак і в цьому випадку чисто технологічний підхід натрапив на опір з боку того самого фактора, якому необхідно було досліджувати, а саме - фактора людською, обумовленою приналежністю дослідника до роду людському, залучення в соціальне життя з її (і його ж) проблемами. Крім цього в еталонних природничих науках винахід засобів глобального знищення змусило задуматися над тими ж дилемами.

Підведемо деякі підсумки короткому екскурсу в інтелектуальне минуле соціальної психології. Вона вийшла з лона натурфілософії, де людина виділялася з навколишнього світу своїм етносом, звідси центральна роль етичної проблематики при аналізі проблем особистості й суспільства.

Протягом більшої частини своєї історії соціально-психологічні ідеї визрівали на основі ідеалістичного трактування миру й людини в ньому.

Відповідь на питання "як досліджувати" залежав від відповіді на питання "що досліджувати", метод (в основному спостереження й споглядання) був підлеглий теорії.

По своєму предметі соціальна психологія не диференціювалася від філософії і як самостійна наука не існувала.

По змісту головним досліджуваним відношенням у системі соціальних суб'єктів було відношення "індивід" - "суспільство", що опиралося на різноманітні їхні моделі, у тому числі моделі взаємодії.

Нечисленні вчені й мислителі звичайно брали активну участь у житті суспільства.

Наступний розвиток соціальної психології як окремої науки привело до значних змін основних елементів її парадигми. Перша парадигма соціальної психології - парадигма пояснення сформувалася в іншому для себе регіоні - Новому Світі. Загальним принципом цього процесу стало заперечення або ігнорування минулого інтелектуального досвіду.

Література

1. Брушлинський А.В. Мислення й прогнозування. - К., 1999.

2. Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. - К., 1996.

3. Московичи С. Машина, що творить богів. - К., 1998.

4. Узнадзе В.Н. Психологічні дослідження. - К., 2004

5. Франк С.Л. Душа людини. - К., 2005

Страницы: 1, 2