Власть - (реферат)

p>Соціальні ресурси - здатність підвищення чи зниження соціального статусу чи рангу, місця в соціальній стратифікації. Соціальні ресурси включають такі показники, як посада, престиж, освіта, медичне обслуговування, соціальне забезпечення і так далі.

Культурно-інформаційні ресурси- знання та інформація, а також засоби їх одержання і розповсюдження: інститути науки та освіти, засоби масової інформації та ін.

Силові ресурси- цей вид ресурсів політичної влади виконує функцію забезпечення оборони країни, охорони внутрішнього порядку, в тому числі забезпечення безпеки політичної влади, недопущення будь-яких зазіхань на владу з метою її повалення. Це - армія, поліція, різні служби безпеки, прокуратура, суд. Як показує історичний досвід політична влада використовує ці ресурси в тій чи іншій їх частині дуже часто. Вони відносяться до найбільш діючих, викликають страх, оскільки використання таких засобів призводить до позбавлення людей власності, волі, а нерідко й самого життя. Особливо часто політична влада вдається до використання названих ресурсів у випадках послаблення своєї сили, моці та впливу на суспільство.

Специфічним ресурсом влади є сама людина - демографічні ресурси. Люди - це універсальний, багатофункціональний ресурс, який виробляє інші ресурси. Людина - творець матеріальних благ (економічні ресурси), солдат і член партії (політично-силові ресурси), володар і розповсюджувач знань, інформації (культурно-інформаційні ресурси) тощо. Особистість виступає ресурсом влади лише тільки в одному із численних вимірів, - будучи використана як засіб реалізації чужої волі. В цілому ж людина не тільки ресурс влади, але й її суб'єкт і об'єкт.

Підводячи підсумок щодо основних видів ресурсів політичної влади, потрібно установити, які з них є найважливішими, а які другорядними. Однозначної відповіді немає. В різні періоди життєдіяльності суспільства вирішальними стають то одні, то інші ресурси. Наприклад, при спробі переворотів чи інших виступів проти політичної влади вирішальними стають силові ресурси. В цілому ж, як показує практика, всі види перерахованих ресурсів відносяться до постійно діючих, необхідних для політичної влади.

Виключно важливим аспектом у розумінні сутності політичної влади є поняття "легітимність" (від лат. legitimus законний). Принцип легітимності, тобто виправдання законності влади, завжди відігравав важливу роль в суспільно-політичній історії. Так, у Римській імперії, коли римські легіони були незламною силою, влада імператорів базувалася на простому принципі - законність правителю надає армія, яка і проголошує його верховним законодавцем. Із послабленням імперії проблема легітимації гостро постала перед багатьма імператорами. Тому вони намагались закріпити свої домагання на владу, спираючись на традиції, закріплюючи давньоримську релігію і привласнюючи собі титули Цезаря й Августа, підносячи свій рід до Геракла та Юпітера. Пізніше римські імператори взяли на озброєння християнство, яке на той час широко розповсюджувалось. Воно стало для імператорів основою більш авторитетної та більш глибоко релігійної легітимації. З тих пір імператор царював Божою милістю - єдиного та всесвітнього Бога. В пізніші часи Реформація, а потім й англійська революція принципом легітимності проголосили божественне право народу на правління.

Теоретична розробка проблеми легітимності зв'язана з концепцією легітимної влади М. Вебера. Він відзначав: панування спирається на згоду, що визнає його легітимність. В легітимності панування влади він бачив гарантію стабільності суспільства, підтримки соціального порядку і підкреслював, що соціальна поведінка, а також соціальні відносини можуть бути орієнтовані індивідами на їхнє уявлення про існування легітимного порядку. З його точки зору, легітимність порядку може бути гарантована лише внутрішньо, а саме емоційною відданістю, вірою в абсолютну значимість порядку і в залежність блага і рятування від збереження даного порядку. Крім того, легітимність порядку може бути гарантована також очікуванням специфічних зовнішніх наслідків. Порядком М. Вебер називає умовність, звичай, який вважається у певному колі людей значущим, а також право, при якому порядок гарантований можливістю морального чи фізичного примусу, що здійснюється особливою групою людей, у функції яких входить охороняти порядок. Мова йде про те, що не тільки право забезпечує гарантію стабільності, соціальний порядок, але й особисті інтереси індивідів, дії яких відбиваються на становищі тих, хто володіє владою. За М. Вебером, визнання влади підлеглими є передумовою і основою її легітимності. Чим більша підтримка з боку населення, тим більш легітимною є політична влада. При відсутності такої підтримки влада губить свою легітимність, хоч вона й не зникає повністю.

У поняття легітимності входить і довіра з боку народу до існуючої влади. Носій законної, легітимної влади може правити безбоязно, спираючись на згоду народу. Володар, який не спирається на законність, відчуває страх перед народом. Насильство, яке здійснюється ним, породжує насильство інших, через страх він змушений вдаватися до все зростаючого терору, а це призводить до того, що страх стає переважаючим почуттям у такому суспільстві. Тому щоб влада не перетворилася у всемогутність, необхідна легітимність. Тільки при наявності легітимності існує воля, оскільки легітимність сковує владу. Там, де зникає легітимність, знищується воля особистості. Із сказаного випливає, що будь-яка політична влада здійснює своє панування не тільки шляхом фізичного насильства чи спирання на звички мас дослухняності, але й намагається різними засобами добитися добровільного визнання своєї влади з боку підвладних. В тому випадку, коли панівні кола здійснюють владу, спираючись на широку згоду з боку мас, ми можемо, говорити про її легітимність. Це влада, яка приймається масами, а не нав'язується їм. Довіра мас до влади у суспільстві досягається при орієнтації на певні цінності, інтереси, при допомозі певних вірувань, які діють у даній політичній системі. Ці вірування розглядаються як принципи легітимності, тобто найбільш соціальне значимі основи, що дають панівним верхам право в даний момент панувати, а масам коритися.

Принципи легітимності можуть мати свої витоки в давніх традиціях, діючому законодавстві чи в революційній харизмі. Головне полягає в тому, що всі вони володіють підкорюючою силою, спрямованою на закріплення стабільності влади, політичної системи, тобто ті основи, на яких будуються відносини влади і підкорення в будь-якій політичній системі. По суті справи, ці принципи легітимності виправдовують таке становище в суспільстві, коли певна частина людей (панівна еліта) керує, а більшість населення змушена підкоритися. Звідси у пануючих і виникає потреба знайти необхідні виправдовування такому стану, який був би прийнятий тими, хто не знаходиться при владі. Діючі принципи легітимності забезпечують відносний ступінь довіри між політичною владою і масами. Пануючі в цьому випадку виходять з того, що вони панують на законній підставі, а підвладні розглядають їх претензію на владу як легітимну. Таким чином, політична влада може бути чи легітимною чи нелегітимною. Якщо політична влада, політичне панування визнається правомірним з боку суспільства, а маси виявляють прихильність політичній системі, то така влада може вважатись легітимною. Якщо ж вона втрачає довіру мас, то перестає бути легітимною. Причому, між легітимністю пануючих верхів і застосуванням насильства існує зворотній зв'язок, тобто мова йде про те, що чим надійніше в свідомості мас укорінились принципи легітимності, тим менш необхідним стає застосування насильства. І навпаки, коли пануючі кола втрачають легітим-ність, вони починають удаватися до систематичного вживання насильства. Природньо, що владоможці систематично займаються діяльністю, спрямованою на зберігання і зміцнення віри мас в існуючий політичний устрій навіть тоді, коли ця віра достатньо глибока, але ж її все одно необхідно постійно підтримувати чи не дозволяти їй згаснути. У всі часи панівні кола прагнули домагатися легітимності і рішуче вели боротьбу з тими, хто ставив їх легітимність під сумнів.

Важливим теоретичним аспектом політології є типологія основ легітимності. Основи типології розробив М. Вебер. У залежності від мотивів підкорення він виділив три головних типи легітимності влади:

> традиційний - базується на вірі в священний характер звичаїв, традицій, норм, які на протязі століть регулювали життя і поведінку людей. Влада тут освячена авторитетом існуючих патріархальних устоїв і релігійних звичаїв. Освячені звичаєм норми є основою таких сталих у суспільстві відносин, які постають як відносини керування і слухняності. Вони фактично вказують, хто володіє правом на владу, а хто зобов'язаний підкорятися цій владі. Причому, традиційні норми розглядаються суспільством як дещо непорушне, а відхід від них, їх порушення приводить до певних санкцій. Характерною особливістю традиційного типу політичної влади є відсутність динамізму. Протягом тривалого періоду політична влада, політична система функціонує без істотних змін. Це пояснюється тим, що традиції панують над людьми, а тому відносини панування і підкорення перманентне відтворюються з покоління в покоління. Глибокий консерватизм пронизує всю систему влади, і традиція стає основою обґрунтування, політичної влади панівною елітою. Традиційні норми як для пануючих, так і підвладних набувають зобов'язуючого характеру. Традиції повинні суворо дотримуватись пануючими колами, інакше вони ризикують втратити свою легітимність в очах широких мас. У якості прикладів традиційного типу влади можна привести суспільства давніх східних імперій (Єгипет, Персія, Китай), середньовічної Європи. Із сучасних суспільств до цього типу певною мірою можна віднести Саудівську Аравію, Бахрейн, Кувейт, Оман. Характерною особливістю традиційного типу є також те, що влада тут набуває, як правило, персоніфікованого характеру; > харизматичний- (від грец. - harisma - божественний дар), оснований на вірі у виняткові якості. природній дар, тобто харизму керівника, якого інколи обожнюють, створюють культ особистості. Харизматичний спосіб легітимації часто спостерігається в періоди революційних змін, коли нова влада для визнання населенням не може, спертися на авторитет традицій чи демократично виражену волю більшості. В цьому випадку свідомо культивується велич самої особистості вождя, авторитет якого освітлює інститут влади, сприяє їх визнанню і прийняттю населенням. Харизматична легітимність базується на вірі та на емоційному, особистому відношенні вождя та мас;

> регіонально-правовий- заснований на вірі в силу права, закону, на визнанні добровільно прийнятих загальних правил, встановлених юридичних норм, які спрямовані на регулювання відносин панування і підкорення. Характерною формою даного типу влади є конституційна держава, юридичні норми якої, з одного боку, визначають правила її функціонування, а з іншого, - самі стають об'єктом для зміни у відповідності з узаконеними процедурами. Легітимація політичної влади пануючих кіл тут заснована на законі. Пануюча еліта обґрунтовує свої претензії на владу встановленим законодавством, перш за все конституцією. Саме конституція як основна норма визначає ті правила, яких повинні дотримуватись пануючі і підвладні. До цього типу політичної влади можна віднести більшість сучасних суспільств. Насамкінець підкреслимо, що мова йшла про; ідеальні типи політичної влади. В реально функціонуючій політичній владі найчастіше поєднуються названі типи при перевазі одного з них. Жодна влада не є тільки традиційною, харизматичною чи регіональною-правовою, в ній поєднані всі три типи, один із яких домінує.

У наш час багато держав переживають кризу легітимності, що виявляється в політичній нестабільності, державних переворотах, глибокій соціально-економічній кризі. Це супроводжується втратою довіри владі, розчаруванням у цілях, методах політики і в самих політиках. Звичайно, попередити втрату легітимності можливо. Якщо політики вміють рахуватись згідно з інтересами і запитами мас, то втрачена легітимність відновлюється. Це залежить від суб'єктів політики, інтелектуальних якостей політичної еліти. Таким чином, політична влада — реальна здатність соціальної спільності чи певного індивіда до виявлення своєї волі у політиці на основі осмисленого політичного інтересу і сформованих політичних потреб. Особливостями політичної влади є: здатність суб'єкта влади виявити політичну волю; охоплення всього політичного простору взаємодією різних політичних суб'єктів; наявність політичних організацій, через які суб'єкт політичного волевиявлення здійснює політичну діяльність; осмислення політичного інтересу і політичних потреб; забезпечення суб'єкта політичної влади соціального панування в суспільстві.

Влада в Україні є напівприхованою, з мафіозними каналами розподілу ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних), з високим ступенем корумпованості владних структур, з поєднанням правових і насильницьких форм примусу, з дуже низьким ступенем легітимності загалом і зокрема тих видів легітимності, котрі є визначальними в сучасному цивілізованому світі. За джерелами формування влада в Україні є корпоративно-клановою, олігархічно-демократичною, поділеною на законодавчу, виконавчу і судову, з недостатньо оформленим юридично механізмом стримувань і противаг.

    Список використаної літератури.
    Вебер М. Избранные произведения. - М. , 1990. - 808 с.

Власть: Очерки современной политической философии Запада /В. В. Мшвениерадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова и др. /. - М. , 1989. -328с.

    Вятр Е. Социология политических отношений /Пер. с
    польск. /. - М. ,1979. - 463 с.
    Гегель Г. Политические произведения. - М. , 1978. - 438 с.
    Гегєль Г. Философия права. - М. , 1990. - 524 с.
    Джилас М. Лицо тоталитаризма. /Пер. с сербо-хорватского/.
    М. , 1992. -544с.

Желев Желю. Фашизм. Тоталитарное государство /Пер. с болг. /. -М„ 1991. -336с.

Ницше Ф. Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей. — М„ 1994. -352с.

Халипов В. Ф. Введение в науку о власти. - М. , 1996. - 382 с.

Страницы: 1, 2