Зовнішня політика Канади у постбіполярний період
p align="left">Загалом у цій анти терористичній місії було задіяно 16 з 18 канадських військових кораблів. Головне завдання - перевірка кораблів, підозрюваних у нелегальному перевезенні бойовиків «Аль-Каїди» і руху «Талібан». Канадськими кораблями було перевірено понад 21 800 різних суден, починаючи від рибацьких човнів до великотоннажних океанських кораблів. На Канаду припала половина з 1100 затриманих кораблів.Окрім цього, в операції «Аполлон» брали участь і сухопутні сили. В середині 2001 року США звернулись до партнерів по коаліції, в тому числі і до Канади, з проханням виділити армійські підрозділи для сприяння у розподілі гуманітарної допомоги в Афганістані. Спочатку Оттава виділила 1000 вояків зі своїх сил швидкого реагування, але у січні 2002 року відрядила до Афганістану 750 військовослужбовців, які перебували у Афганістані 6 місяців.
Військово-повітряна складова канадської участі в операції «Аполлон» дещо скромніша: було задіяно всього 6 літаків (чотири транспортні і два розвідувальні).
Нині боротьба Канади з міжнародним тероризмом будується на основі операції «Афіна», в рамках якої з серпня 2003 року в Афганістані перебуває її 1900 вояків (з 5200 осіб, тобто на Канаду припадає 40% всіх багатонаціональних сил НАТО (Міжнародні сили сприяння безпеці - ІСАФ), які діють тут за мандатом ООН. У серпні 2004 року завершується термін канадського мандату на перебування в Афганістані і чисельність канадського контингенту скорочена до 800 осіб.
Незважаючи на всебічну інтеграцію військової політики Канади і США, в останні роки між Вашингтоном і Оттавою нагромаджуються тертя і непорозуміння.
Передовсім це стосується проблем, пов'язаних з кризою канадських збройних сил. Канада прагне після завершення холодної війни отримати мирні дивіденди. Це стосується у першу чергу скорочення чисельності армії та обсягів військового бюджету. Так, чисельність ЗБ Канади зменшилася з 87 тис. осіб у 1989 році до 60 тис. на початок XXI сторіччя. Військовий бюджет - і так не дуже значний постійно скорочувався упродовж 1990-х років. У 2003 році канадський військовий бюджет становив 13 млрд. дол.., тобто залишився на рівні 1993 року. Як наслідок, за часткою витрат на оборону - 1,1% ВВП - Канада займає передостаннє місце серед країн НАТО, поступаючись навіть Люксембургу.
Реальна чисельність канадських збройних сил ще менша, якщо врахувати, що приблизно третина армії - 18 500 осіб - припадає на цивільних спеціалістів, які виконують різного роду адміністративну і допоміжну роботу. Таким чином, чисельність власне бойової складової канадської армії наближається до 40 тис. осіб.
На думку багатьох експертів, криза канадських збройних сил досягла своєї критичної точки. Відповідно до доповіді «Канада без збройних сил», підготовленій 2003 року Університетом Куінз, Канада стане першою державою, яка себе сама обеззброїть: десь між 2008 і 2013 роками вона не матиме ВПС, ВМС і сухопутних сил,, якщо упродовж 15 років не вкладе у ЗС 50 млрд. дол.. для заміни застарілої техніки та озброєння.
Передбачаються наступні наслідки цієї кризи: 1. військова слабкість позбавить Канаду можливості брати участь у переговорах з питань безпеки; 2. Це завдасть серйозної шкоди ЗП Канади, оскільки вона не зможе брати участь у міжнародних операціях; 3. Найголовніше, ця ситуація загрожує серйозними труднощами у відносинах з США. У цьому контексті прогнозують, що «якщо Канада не зможе повною мірою брати участь у реалізації планів США з оборони континенту, то американці можуть закрити кордон і розмістити свої війська на канадській території».
Насправді, нині можна говорити про певну кризу довіри у відносинах Канади і США. Спочатку шукали причину цього похолодання у канадо- американських відносинах в особистнісному факторі. До 12 грудня 2003 року експерти покладали відповідальність за це на колишнього премєр-міністра Жана Кретьєна, який відомий своїм антиамериканізмом. Коли ж новий прем'єр-міністр Пол Мартін, який переміг на парламентських виборах значною мірою тому, що обіцяв покращення відносин з США, заявив у лютому 2005 року, що Канада не братиме учсті у американській НПРО, стало зрозумілим, що причинах не в особистостях, а більш глибші. Це перший подразник у погіршенні стосунків між Канадою і США.
Другий - полягає у тому, що, на думку Білого дому, Канада не тільки запізнилась з усвідомленням післявересневої реальності, але й припустилась низки грубих помилок, відповідальність за які взяв на себе колишній премєр- міністр Жан Кретьєн, який подав у відставку у 2003 році. Найбільшою помилкою, яка межує , на думку США, зі зрадою, булла відмова Канади від участі у війні США проти Іраку (формально через відсутність на цю війну санкції Ради Безпеки ООН). Знервовані Були американці і самою формою відмови - премєр-міністр зробив це перед телекамерами під опллески парламентаріїв (до того, як по дипломатичних каналах повідомив США).
Третьою причиною американського невдоволення стало широке поширення в Канаді антиамериканських настроїв.
Наступним негативним подразником канадо-американських відносин є , на думку Вашингтона, недостатні зусилля Оттави у сфері боротьби з міжнародним терроризмом. Йдеться і про недостатнє фінанасування Канадою оборонних зобов'язань по лінії НАТО; про м'яку політику Канади щодо біженців та іммігрантів, яка може дозволити террористам проникнут з території Канади до США ( американці нагадують, що вбивця Авраама Ліккольна Джон Бут і вбивця Мартіна Лютера Кінга Джеймс Рей прибули з Канади). США зараз надто стурбовані незахищеністю канадо-американського кордону.
Ще однією принципово важливою для США темою - свого роду лакмусовим папірцем - стало ставлення Канади до програми НПРО Дж. Буша. Власне, від Канади практично нічого не вимагалось - ні надання території, ні бюджетних асигнувань - тільки символічної згоди. Дж. Буш з власної ініціативи двічі просив публічно Оттаву про таку підтримку і отримав відмову. Через це Буш скасував свій запланований візит до Канади, як і Кондоліза Райс відклала візит.
Найперше з'ясуємо, що хвилює Оттаву у її стосунках з Вашингтоном: 1) висока економічна залежність Канади від США шляхом укладення двох фритредерських угод: від 1989 року та друга, яка її замінила, тристороння за участю Мексики від 1994 року (про створення НАФТА). Сьогодні на експорт в США направляється понад 80% канадського експорту, близько половини всього промислового виробництва і майже 40% ВВП, а для 9 з 10 канадських провінцій американський ринок є важливішим від внутріканадськього. Більше того, міжпровінційна торгівля у Канаді все більше розвивається по міжконтинентальній вісі південь-північ, а не по вісі схід-захід, яка повинна цементувати федерацію;
2) Канада все більше виказує невдоволення американським протекціонізмом, який з маргінального перетворився завдяки одностороннім діям Конгресу США і різних комітетів в провідний; близько трьох років чинними залишаються антидемпінгові мита на імпорт до США канадських пиломатеріалів і майже два роки діє заборона на ввіз канадської яловичини (через одиничні випадки коров'ячого сказу).
3) канадські правлячі кола перебувають під негативним враженням того, що США так стрімко перетворились в єдину світову державу. Адже у Канаді очікували , що після розвалу СРСР, роль США у світі буде зменшуватись. Таким чином, Оттава зазнала поразки у своїх намірах знайти в особі інших країн і регіонів ефективні «противаги» впливу США.
4) Канада втрачає ілюзію, що могла у постбіполярний період відігравати роль з'єднувальної ланки між двома континентами - США і Європи, оскільки створення ЄЄ і його розширення призводить до того, що Європа все більше замикається сама в собі.
5) в останні роки статус Канади у Вашингтоні і її можливість впливати на рішення, які приймає Білий дім, зазнали помітної ерозії. У військово- політичному сенсі Канаду як найближчого союзника США обійшла Великобританія; в торговельно-економічному відношенні на американському ринку Канаду витісняють такі нетрадиційні конкуренти, як Мексика, Китай та Індія.
6) не справдились надії на те, що новим каналом канадського впливу стане НАФТА. За оцінками канадців, зв'язки по лінії НАФТА нічого не додали до ваги Канади у американських політичних колах.
7) США у своїй кваліфікації держав і визначення американських пріоритетів та інтересів в цих державах за адміністрації Дж.Буша-молодшого керуються міркуваннями у дусі «реалполітік». Найбільше турбуються США відносинами з такими держава, як Росія і Китай, які можуть корінним чином вплинути на характер міжнародної системи; до другої категорії США відносять регіональні держави, такі як Японія і Бразилія. Канада включена до третьої категорії держав, які не мають великого військового чи регіонального значення, але входять до сфери життєво важливих інтересів США. З цими країнами США передбачають інтенсифікацію торговельних і фінансових зв'язків. До четвертої та п'ятої категорій віднесені «слабкі» і держави, які «збанкрутували» і які заглиблені у свої внутрішні проблеми і тому нічого не можуть запропонувати світовій спільноті. Після подій 11 вересня 2001 року США переглянули свої відносини зі союзниками і противниками по всьому світу. У результаті цього зміцнили свої стосунки з Великобританією, яка є найближчим військово-стратегічним партнером, з Австралією - як надійним регіональним союзником, стратегічним партнером стала Росія, в немилість впала Саудівська Аравія, а інтерес Буша до Мексики і Латинської Америки поступився всепоглинаючою боротьбою проти міжнародного тероризму.
Разом з тим, зростаючий розрив між потугою Канади і США у сучасному світі і відмінності в пріоритетах їхніх зовнішньополітичних установок (США - з акцентом на безпеку, а Канада - з акцентом на економіку), не означає, що у них не залишилось точок дотику або що Канада зовсім позбавлена важелів впливу на США.
