Зовнішньоекономічна політика США

слід за «доктриною Ніксона» та замиренням у В'єтнамі відбулося корегування військово-політичної стратегії США: на зміну «гнучкому реагуванню» прийшло «реалістичне стримування».

Барометром політичної розрядки були американо-радянські відносини. В грудні 1969 року США зняли деяке обмеження у торговельній сфері з СРСР, через місяць конгрес ратифікував підписаний 1968 року Сполученими Штатами, Великобританією та Радянським Союзом Договір про непоширення ядерної зброї, згодом розпочалися американо-радянські попередні переговори в Гельсінкі, а потім у Відні про обмеження систем протиракетної оборони та стратегічних озброєнь. 30 вересня 1971 року у Вашингтоні підписано угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної війни та вдосконалення прямого телефонного зв'язку між США і СРСР. Нарешті, відбулося декілька зустрічей на найвищому рівні: у травні 1972 року -- візит президента США Р.Ніксона до СРСР; у червні 1973 року -- візит-відповідь Л.Брежнєва до Сполучених Штатів; у червні 1974 року - зустріч Р.Ніксона і Л.Брежнєва в Криму: в листопаді цього ж року -- зустріч Дж.Форда та Л.Брежнєва у Владивостоці. В результаті було підписано кілька десятків різного роду угод, більше ніж за всю попередню історію американо-радянських стосунків. Серед них найважливіші: про основи взаємовідносин між СРСР та США; про обмеження стратегічних озброєнь; про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО); торговельна угода (у жовтні 1972 (74?) року конгрес прийняв до неї поправку Джексона-Веніка, яка обумовлювала надання СРСР у торгівлі режиму найбільшого сприяння за умови демократизації радянського законодавства щодо еміграції); про співпрацю у мирних цілях у космосі, охорону навколишнього середовища, у сфері охорони здоров'я, в галузі науки й техніки.

Ці та наступні домовленості сприяли значному послабленню напруги як в американо-радянських, так і загалом у міжнародних відносинах.

Адміністрація Р.Ніксона скористалася погіршенням, а згодом розривом радянсько-китайських відносин. 8 січня 1970 року в американському посольстві у Варшаві почалися переговори між США та КНР на рівні послів. Тоді ж США стосовно Китаю вдалися до тактики «малих кроків»: скасували ембарго на торгівлю з Китаєм та деякі обмеження на американський експорт до цієї країни, відбулися дві поїздки. Г.Кіссінджер двічі їздив до Пекіна з метою підготовки офіційного візиту президента США, який відбувся в лютому 1972 року. Сполучені Штати і КНР визнали одне одного, хоча дипломатичними службами обмінялися лише 1979 року. США зняли вето на вступ КНР до ООН і надання йому місця постійного члена Ради Безпеки. При цьому Білий дім продовжував дотримуватися політики "двох Китаїв", тобто визнання Республіки Тайвань та її членства в ООН.

3. Українсько-американські відносини

Нульовою, якщо не мінусовою точкою відліку українсько-американських відносин можна вважати промову Президента США Джорджа Буша, виголошену 1 серпня 1991 у Києві, в якій він однозначно висловився за збереження СРСР і підтримку М. Горбачова.

Безпрецедентним для США було те, що відправляючись з Москви до Києва, Джордж Буш показав текст цієї промови радянському керівникові. Для США це був період болісної переоцінки зовнішньополітичних пріоритетів. Державний департамент дотримувався «московоцентричної тенденції», демонстрував фатальне нерозуміння глибинних процесів, що відбувалися на пострадянському просторі. З іншого боку, тверезомислячі політики, зокрема Дик Чейні, Збігнєв Бжезінський, Генрі Кісінджер та інші усвідомлювали необхідність визнання державної незалежності України, встановлення з нею повномасштабних міждержавних відносин. Однак протягом майже всього періоду 1991 - 1993 рр. ці політики були в меншості. Визнавши Росію єдиною правонаступницею СРСР, США фактично блокували політичні й економічні контакти з Україною.

Отож головною метою зовнішньої політики України на американському напрямі в цей період було здобути від США реальне визнання України як рівноправного партнера.

5 - 11 травня 1992 р. відбувся перший офіційний робочий візит президента України Л. Кравчука до США. В ході візиту було підписано низку документів, зокрема політичну декларацію та меморандум про взаєморозуміння між урядами України та США. В політичній декларації вперше було зафіксовано формулу «демократичного партнерства» двох країн. Практика ж тодішніх українсько-американських відносин залишалася на тому ж рівні.

Головним конфронтаційним питанням цього періоду була проблема набуття Україною без'ядерного статусу. У засобах масової інформації США з'явилася серія тенденційних антиукраїнських публікацій.

Майже до середини 1993 р. Вашингтон займав жорстку, майже ультимативну позицію щодо України. США наполягали на якомога швидшій ратифікації Договору про обмеження стратегічних та наступальних озброєнь та приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Адміністрація Б. Клінтона, яка прийшла до влади в січні 1993 р., постала перед дилемою: продовжувати політику Буша, чи шукати нові підходи до розбудови українсько-американських відносин. Після деяких сумнівів був обраний другий шлях. Важливу роль тут відіграли насамперед впливові представники Конгресу США.

У квітні 1993 р. Держдепартамент виступив із заявою про необхідність і невідкладність «спільного подолання кризи довіри». 9 травня того ж року Київ відвідала делегація на чолі з послом з особливих доручень, спеціальним радником Державного секретаря США із зв'язків з новими незалежними державами С.Телботом. Він заявив про бажання американської сторони розпочати новий етап у відносинах з Україною, підкреслюючи, що не тільки Білий дім, а й уся адміністрація провели інтенсивний перегляд політики США щодо України. Американська сторона запропонувала також розробити і підписати на найвищому рівні українсько-американську Хартію про партнерство, дружбу і співробітництво.

Отже, були закладені серйозні підвалини для надання українсько-американським відносинам принципово нового рівня. Важливим свідченням позитивних зрушень стало схвалення Конгресом США 30 вересня 1993 р. фінансової допомоги Україні в розмірі 350 млн. $. 24 - 25 жовтня 1993 р.

Київ з офіційним візитом відвідав Державний секретар США В. Крістофер. Була, зокрема, досягнута домовленість про те, що США сприятимуть приєднанню України до Генеральної угоди з торгівлі та тарифів (ГАТТ), налагодженню конструктивного співробітництва з МВФ та МБРР. Однак невдовзі в українсько-американських відносинах знову виникла напруженість. Вона була викликана тим, що Україна, на думку США, непослідовно і не вповному обсязі виконувала зобов'язання, прийняті у Лісабоні 23 травня 1992 р. щодо договору про СНО-І.

Важливим кроком на шляху подолання цієї проблеми стала ратифікація 18 листопада 1993 р. Верховною Радою України Договору про СНО-І. Принципове значення для дальшого поліпшення українсько-американських відносин мало підписання Президентами України, США та Росії 14 січня 1994 р. Тристоронньої заяви в Москві. Це був справжній прорив у непростих відносинах, що склалися у трикутнику Україна - США - Росія. У заяві містився історичний пункт про те, що США й Росія готові надати Україні гарантій безпеки. Це дало можливість Україні 3 лютого 1994 р. зняти застереження Верховної Ради від 18 листопада 1993 р.

Ще більш динамічними і визначеними українсько-американські відносини стали після того, як на президентських виборах 1994 р. переміг Л. Кучма. Це стосувалося не тільки політичної сфери, але й, що особливо важливо -- економічної співпраці.

Державний візит до США Президента Л. Кучми 19 - 23 листопада 1994 р. започаткував якісно новий етап міжнародного співробітництва. Основоположним політичним документом нової ери наших взаємин із США стала «Хартія українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва», підписана у Білому домі 22 листопада 1994 р. Президентами Л.Кучмою та Б. Клінтоном. Сторони визнали, що існування вільної, незалежної і суверенної Української держави, її безпека й процвітання мають велике значення для США.

Увага до пост'ядерної України з боку президенської адміністрації Білла Клінтона вилилася у створення 19 вересня 1996 року США та Україною міждержавної комісії на чолі з відповідно Альбертом Гором та Леонідом Кучмою. Комісія включала в себе чотири комітети, які займалися питаннями зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій, стабільного економічного співробітництва. У спільній заяві за підсумками Першого пленарного засідання УАМК (Українсько-американської міждержавної комісії) 16 травня 1997 року США визнали Україну як центральноєвропейську державу та підтвердили надані Україні гарантії безпеки.

Під кінець 2000 року Україна відійшла для США на другий план. Майже вся увага була сконцентрована на власній президентській виборчій кампанії. Невизначеність ситуації із переможцями та численні несподіванки виборів призвели до того, що до України та її проблем повернулися не скоро. Тим часом обраний у цьому ж році російський президент В.Путін уже почав проводити політику, спрямовану на зближення України з Росією. У концепції зовнішньої політики, прийнятій 30 липня 2000 року, Росія вперше зробила відкриту заяву про необхідність домінування над своїми сусідами. У тексті концепції, затвердженої президентським указом, однією з цілей на майбутнє виносилося створення поясу добрих сусідів навколо Росії, «наймогутнішої євразійської сили».

Прийшовши до влади, кандидат від Республіканської партії Дж. Буш перш за все відмовився від практики свого попередника створювати двосторонні комісії на чолі з віце-президентом. Таким чином, надії України на заміну комісії Кучма-Гор комісією Кучма-Чейні не справдилися. Разом з тим деякі комітети, що входили до складу комісії, залишилися працювати (комітети економіки, зовнішньої політики, оборони).

З самого початку свого президентства Дж. Буш-молодший почав проявляти жорсткість у підході до України. Саме з цього моменту заяви про стурбованість внутрішнім становищем України, а особливо станом забезпечення основних прав та свобод, зазвучали як ніколи. Про потенційну роль України у регіоні продовжували говорити, та все ж не так голосно, як раніше. Українській владі давали зрозуміти: без проведення відповідних реформ геостратегічне положення України втрачає свою цінність.

Дж. Буш замість концентрації на проблемах України, як це робив Б.Клінтон, почав провадити політику, спрямовану на нормалізацію відносин безпосередньо з Росією. Роль, яка відводилася Україні попереднім президентом у здійсненні впливу на Росію, виявилася невитребуваною. Популярними серед нової президентської адміністрації стали концепції «русоцентричної» «школи думки», представленої Дж. Метлоком та С. Хантінгтоном. Адміністрація Дж. Буша-молодшого не відмовлялися від України, проте демонстративний інтерес до українського питання з боку США залишився позаду.

Команда Барака Обами сьогодні проводить серйозну ревізію відносин Сполучених Штатів із зарубіжними країнами. На тлі активних контактів Білого дому і Кремля, відносини Києва і Вашингтона видаються млявими. Нинішня адміністрація взяла паузу в україно-американських відносинах.

27-29 квітня 2009 відбувся візит в Україну першого заступника держсекретаря Джеймса Стайнберга, котрого супроводжував співробітник Білого дому Девід Ліптон, що було розцінено як сигнал, що Київ і надалі залишається для Вашингтона стратегічним партнером, а перегляд відносин Сполучених Штатів із Росією не відбуватиметься за рахунок України. Президент України Віктор Ющенко провів зустріч з Джеймсом Стайнбергом. У інтерв'ю для преси Стайнберг відмітив необхідність розвивати вже існуючі консультативні органи, поглиблювати співробітництво на основі дорожньої карти, і хартії про стратегічне партнерство. Пріоритетними питаннями відносин назвав енергетику, торгівлю і питання безпеки.

20-22 липня 2009 Віце-президент США Джозеф Байден відвідав Україну з робочим візитом. У ході переговорів Президента України Віктора Ющенка та Віце-президента США Джозефа Байдена досягнуто домовленості про створення Українсько-Американської Комісії зі стратегічного партнерства, перше засідання якої відбудеться восени 2009.

За станом на 1 травня 2009 р. існує майже 120 підписаних і готових до підписання угод та інших спільних документів.

Список використаних джерел

1. Бураков Ю., Кипаренко Г., Мовчан С., Мороз Ю. Країни Заходу у другій половині ХХ ст. - Львів: Студії, 2005.

2. Всесвітня історія: Навч. посібник / Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. - К.: Знання, 2002.

3. Государство и управление в США /Отв. ред. Л.И. Евенко. - М.: Мысль, 1985.

4. Грайнер Б. Американская внешняя политика от Трумена до наших дней. - М., 1986.

5. Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты. - М.: Аквариум, 1999.

6. Джонсон П. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. - М., 1995.

7. Дюрозель Жан-Батіст Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. - К.: Основи, 1999.

8. Иванян Э.А. От Джорджа Вашингтона до Джордж Буша. Белый дом и пресса. - М.: Издательство политической литературы, 1999.

9. История США. В 4 т. Том четвертый. 1945-1980 /Отв. ред. В.Л. Мальков. - М.: Наука, 2004.

10. Ладиченко Т.В. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів. - К.: А.С.К., 1999.

11. Майборода О.М. Новітня історія (період після Другої світової війни). - К., 2001.

12. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-ті роки) Підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти /Гол. ред. С.В. Головко. - К.: Либідь, 1999.

13. Пивовар С., Слюсаренко А., Стельмах С. Всесвітня історія. Новітній період 1945-1997. Посібник. - К.: Академія, 1999.

Страницы: 1, 2, 3