Особливості організації дипломатичної діяльності в Україн

Особливості організації дипломатичної діяльності в Україн

4

Особливості організації дипломатичної діяльності в Україні

План

• Вступ
• 1. Поняття дипломатичної діяльності як державної служби
• 2. Управління дипломатичною діяльністю
• 3. МЗС України як основна керівна ланка дипломатичної діяльності
• Висновок
• Список використаної літератури

Кінець 20 ст. ознаменувався подіями надзвичайної історичної ваги, які кардинальним чином змінили весь подальший розвиток історії багатьох народів, в першу чергу європейських. Розвал Радянського Союзу та Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, роз'єднання Чехословаччини і об'єднання Німеччини, розпад таких структур, як Варшавський Договір і Рада Економічної Взаємодопомоги, переінакшили політичну карту Європи, спричинили до появи на ній нових держав, народи яких розпочали активне входження в західноєвропейське та світове співтовариство, надолужуючи те, що було втрачено протягом століть напівколоніального існування.

Все це ставить перед українським МЗС та його закордонними установами нові вимоги по забезпеченню реалізації курсу, визначеного Президентом України та «Основними напрямами зовнішньої політики України»

Дипломатична діяльність є складовою частиною державної служби взагалі. Вона здійснюється конкретними державними органами та посадовими особами на засадах норм внутрідержавного та міжнародного права. Дипломатична служба «призначена забезпечувати практику реалізації зовнішньої політики держави, представляти і захищати її інтереси у сфері міжнародних відносин, а також її юридичних осіб та громадян за межами країни».

Державні органи, які покликані займатися проблемами зовнішніх зносин, можна умовно поділити на дві групи: на центральні органи зовнішніх зносин держави і закордонні дипломатичні представництва та консульські установи.

В свою чергу центральні органи зовнішніх зносин держави за характером своїх функцій та правового обґрунтування поділяються ще на дві групи, а саме:

· органи зовнішньополітичного керівництва, статус яких визначається конституцією держави і які, як правило, виконують загальні зовнішньополітичні функції;

· органи спеціальних (галузевих, відомчих) зносин держави.

Органи спеціальних зносин - це так звана сфера «дипломатії спеціалістів», тобто фахівців, які працюють в різних міністерствах та відомствах і не є дипломатами в загальноприйнятому розумінні цього слова, але їх діяльність, особливо під час підготовки документів до міжнародних договорів та під час переговорів, все ж таки має певний дипломатичний відтінок, тим більше що здійснюється вона за координацією міністерства закордонних справ. Відділи міжнародних відносин галузевих міністерств і відомств створюються, як правило, для забезпечення договірних зобов'язань держави і свої функції здійснюють в рамках та в порядку, що визначається самою державою. Зазвичай порядок роботи такого підрозділу фіксується положенням про міністерство, відомство, чи будь-який інший орган державної влади, наприклад облдержадміністрацію.

Але провідну місію у забезпеченні зовнішніх відносин держави виконують державні конституційні органи та посадові особи: вищий законодавчий орган, що обирається громадянами, глава держави -- одноосібний або колегіальний, уряд і його глава (прем'єр-міністр), міністр закордонних справ.

У державах з республіканською формою правління основним органом, що забезпечує зовнішньополітичний курс держави, є вищий законодавчий орган влади (парламент). Саме він вирішує питання війни і миру, територіальних змін, ратифікації міжнародних угод, визначає витрати на зовнішньополітичну діяльність. Парламенти періодично заслуховують звіти урядів з питань зовнішньополітичної діяльності, приймають відповідні рішення, в яких дається оцінка діяльності уряду у сфері зовнішніх зносин і всієї зовнішньої політики уряду. Часто практикуються запити депутатів з проблем зовнішньої політики до уряду, окремих його членів, зокрема міністра закордонних справ.

Згідно з Конституцією України (ст. 85) до повноважень Верховної Ради України належать: «визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики» (п. 5); «затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням» (п. 14); «схвалення рішень про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України До іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил Інших держав на територію України» (п. 23); «надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України» (п. 32). Безпосередньо питаннями зовнішньої політики у Верховній Раді України опікується Комітет у закордонних справах.

Сучасні парламенти досить активно застосовують практику міжпарламентських контактів, як двосторонніх, так і багатосторонніх (зокрема в рамках Парламентської асамблеї Ради Європи, Міжпарламентського союзу Співдружності Незалежних Держав). Парламентські делегації відвідують інші держави з метою активізації, в першу чергу міжпарламентських стосунків; відбуваються робочі зустрічі парламентських груп (наприклад, українсько-турецької, українсько-польської і т. ін.); застосовуються інші форми міжпарламентських зв'язків (форуми, конференції, симпозіуми і т. д.). Парламенти виступають із зверненнями до парламентів інших держав, ухвалюють резолюції і виступають із заявами з питань зовнішньої політики, оцінками тих чи інших важливих міжнародних подій.

Вищим органом зовнішніх зносин держави є глава держави -- одноосібний або колегіальний. Главою держави з республіканською формою правління є, як правило, президент. Він здійснює повсякденне керівництво зовнішніми зносинами держави. Це і зрозуміло, бо щоденне здійснення зовнішніх стосунків не може забезпечуватися парламентськими органами в силу специфіки їх діяльності (сесійний характер). Зовнішні зносини потребують не сесійного, а повсякденного і цілодобового забезпечення.

Є ряд традиційних повноважень, які може здійснювати лише глава держави, як, наприклад, призначати і звільняти послів і посланників своєї держави, приймати вірчі і відкличні грамоти акредитованих при ньому послів і посланників іноземних держав. Крім цього, глава держави, навіть у випадках, коли його права в буквальному розумінні цього слова і не зафіксовані в конституції держави, може мати безпосередні контакти з главами інших держав, вести листування з ними, брати участь у переговорах чи оформляти домовленості із зовнішньополітичних питань, не потребуючи для цього спеціальних повноважень.

Згідно з Конституцією Президент України як глава держави має досить широкі повноваження в галузі здійснення зовнішньої політики. Так, відповідно до ст. 102 Конституції України «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Статус Президента України, визначений в цій статті Конституції, дає підстави вважати його уособленням державної влади в цілому, а не однієї з її окремих гілок, що обумовлено колом повноважень, роллю та місцем Президента України у політичному житті держави. Як її глава Президент є вищою посадовою особою, і саме він наділяється повноваженнями виступати від імені України, представляти її в усіх питаннях міжнародного життя. Як випливає із тексту зазначеної статті, Президент України діє як гарант Конституції щодо забезпечення відповідності внутрішньої і зовнішньої політики інтересам держави.

Ст. 106 Конституції України містить перелік конкретних повноважень Президента України в галузі здійснення дипломатичної діяльності та реалізації зовнішніх зносин. Так, Президент України «звертається з посланням до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України» (п. 2); «представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України» (п. 3); «приймає рішення про визнання іноземних держав» (п. 4); «призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав» (п. 5); «вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України» (п. 19); присвоює виші військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини» (п. 24).

Глава уряду в рамках своїх повноважень також представляє державу в зовнішніх зносинах і здійснює щоденну оперативну діяльність у цій галузі. Глава уряду може брати участь у засіданнях Генеральної Асамблеї ООН і її спеціалізованих установ та інших міжнародних організацій без жодних додаткових спеціальних повноважень. Уряд та його глава не тільки розробляють в цілому основні напрями зовнішньої політики і вносять відповідні пропозиції на розгляд парламенту та глави держави, але і самі організовують та контролюють хід виконання прийнятих з цих питань рішень.

Відповідно до п. 1 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України «забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України». Безпосереднє керівництво зовнішньополітичними діями та дипломатичною службою держави уряд здійснює через Міністерство закордонних справ, керівникові якого уряд дає прямі доручення і контролює хід їх виконання.

Страницы: 1, 2, 3