Глобалізація та Європейський Союз

p align="left">Перша властивість - стрімке зростання взаємозалежностей не тільки серед усіх учасників міжнародних відносин, але й серед усієї сукупності економічних, політичних, соціальних, культурних явищ, що мають місце в окремих країнах і регіонах або у світовому масштабі. Деякі автори навіть говорять про "розширення мережі взаємозалежності у світовому масштабі" (Ніє, Коєхане, 2000). Це означає, що події, які відбуваються навіть у віддалених регіонах, і питання, які, здається, нас не стосуються, можуть, проте, непрямо або навіть прямо впливати на наше життя.

Другою основною властивістю глобалізації виступає інтенсифікація явищ, що виходять за національні межі й вже впродовж якогось часу призводять до того, що можна назвати "скороченням" нашої планети в часі й просторі. Це можна легко побачити, якщо розглянути сучасні можливості подорожей і транспортування товарів, а також сфери зв'язку й обміну інформацією за такий короткий час і на такі великі відстані. Порівняно з досвідом і продуктивністю минулих поколінь це формує абсолютно нову якість цивілізації.

Додатковий елемент закладено в появі основної допомоги при розповсюдженні будь-яких видів норм і моделей починаючи з виробництва або управління ноу-хау через моделі споживання або з культурного устрою. Іншими словами, в результаті глобалізаційних процесів світ стає все більш і більш об'єднаним густою мережею усесторонніх стосунків, що призводить до його відносної однорідності, яка то зменшується, то збільшується.

Процес глобалізації був викликаний не тільки економічними процесами, про що йшлося вище. Але його характер і шлях розвитку все ще визначаються і формуються цими процесами. Чинники, які зумовлюють глобалізацію, формують густу мережу визначальних факторів, які впливають один на одного. Вони включають розвиток нових інформаційних технологій (показово виражений в надзвичайно динамічному зростанні мережі Інтернет), що, у свою чергу, призводить до значного скорочення вартості отримання й передачі інформації, кращого доступу до нових технологій і систем виробництва й управління, зокрема, до глобалізації фінансових ринків. Це, у свою чергу, сприяє мобільності праці і капіталу і, особливо, розвитку різних видів іноземного інвестування, таких, як капітальні, виробничі та інші інвестиції. З цим процесом пов'язані зміни в економічній політиці країн (з широкою лібералізацією економіки і скороченням економічного регулювання й приватизації) і великих, наднаціональних корпораціях, розмах діяльності і важливість яких в об'ємах світової економіки значно збільшився за останні два десятиліття. В результаті діяльності таких корпорацій процес виробництва став міжнародним. Це призводить до фактичного послаблення економічної важливості державних меж при зростаючій міжнародній торгівлі. Слід підкреслити ще раз, що вищеназвані чинники сформували специфічний комплекс факторів. Навряд чи можна застосувати причинно-наслідковий метод, щоб вивчити їх, оскільки вплив будь-якого з таких визначальних чинників зумовлює появу інших. Наприклад, лібералізація економіки стала одночасно результатом і причиною глобалізації фінансових ринків, тоді як міжнародні корпорації стимулювали процес глобалізації і мали з цього користь.

Проте в цьому контексті слід особливо підкреслити, що глобалізація не повинна визначатися лише економічними явищами. Вона стала „сучасною методологією, світською релігією, яка живиться ноліберальними віруваннями, що глибоко укорінені в Західній культурі" (Калео, 2001. с. 208). Як зазначалося вище, вона також має свої чітко окреслені соціальні, культурні й політичні аспекти, вплив яких стає предметом невгамовної, палкої дискусії.

Захисники глобалізації підкреслили численні вигоди цього процесу, причому не тільки з економічного погляду. На їхню думку, така вигода виявляється в зростанні конкуренції (яка стає рушійною силою економічного розвитку) і, як наслідок, у збільшенні ефективності виробництва, торгівлі, послуг. Більш того, вони також приймають форму соціальних вигод, які, перш за все, полягають у покращенні рівня життя або навіть у загальному прогресі в межах цивілізації, займаючи все більше територій по всьому світу.

Супротивники глобалізації, які якщо не переважають кількісно, то, в усякому разі, виявляються більш відомими, підкреслюють негативні аспекти процесу, головним чином такі, як збільшення й без того величезних відмінностей у розвитку не тільки серед регіонів і держав, але й на рівні окремих галузей, секторів, суспільно-професійних груп. Це сприяє створенню на міжнародному та національному рівнях полюсів бідності й відсталості, з одного боку, а з іншого - багатства й прогресу. Крім того, серед інших загроз називають такі соціально-економічні патології, як розподіл традиційних цінностей і соціальних структур на складові частини, дегуманізація виробничих процесів, зокрема структурне безробіття. Вони виникають через те, що соціальні функції держави обмежені самим процесом глобалізації. Таким чином, державі все більш заважають проводити політику розвитку суспільних послуг, а особливо протидію й боротьбу з безробіттям (яке найчастіше викликане результатами рішень, прийнятих за кордоном).

Оскільки ці питання будуть розглядатися детально, два важливих аспекти виходять на перший план. По-перше, глобалізація сама по собі не відповідає ні за успіхи в розвитку, ні за невдачі політичних організацій. Але більшу користь від

глобалізації мають безпосередньо залучені до цього процесу. Якщо відверто, то не тільки добре розвинені країни можуть отримувати вигоду, а й такі, що тільки розвиваються. З одного боку, більше програють у процесі ті, хто не бере в ньому участь. Це також: відбувається через нестачу можливостей (у країнах зі скрутним становищем) або через нетерплячість, що простежується в країнах із диктаторськими режимами або з режимами, ворожими Західній цивілізації (Ліндерт, Вілліамсон, 2001).

По-друге, в протилежність думкам, які досить часто можна почути, глобалізація не веде ані до обмежень, ані, згідно іншим припущенням, до зменшення ролі національних держав. Вони нібито втрачають свою справжню (в протилежність офіційній) компетенцію, насамперед на користь наднаціональних корпорацій, які зростають все більше. До того ж вважається, що це загалом пов'язане зі зростаючою значущістю всіх видів міжнародних або глобальних відносин, в той же час регіональні або місцеві межі мають тенденцію втрачати свою силу.

Існування очевидних фактів, які свідчать про зростання інтернаціоналізації майже у всіх галузях життя (від економіки до культури) навряд чи можна заперечувати. Проте в цьому контексті слід підкреслити, що політичні чинники залишаються повністю діючими і значущими. Це виявляється у формі всебічної діяльності сучасної держави. Саме держава залишається основною і головною дійовою особою в міжнародних відносинах. Його організаційну роль навряд чи можна переоцінити, навіть не зважаючи на всі обмеження, які походять із загального заперечення надмірно захисної ролі держави, що спостерігається в системі «держави загального добробуту» або «справжнього соціалізму».

Врешті-решт, процеси глобалізації відбуваються в межах політичного, законодавчого, економічного й соціального ладу, визначеного властями незалежних держав. Згідно з цим, жодна з діючих осіб, які входять до складу процесу, навіть найпотужніша корпорація, не може функціонувати в міжнародному вакуумі. Швидше за все, їй доведеться підкоритися законам, установленим самими державами або міжнародними режимами, які було закладено таким самим чином, наприклад, правила, введені Світовою Організацією торгівлі.

Той факт, що такі правила застосовані, підкреслює значення держави в світовій економіці, оскільки «бажання зробити торгівлю менш обмеженою привело державу до столу переговорів. Але це не означає, що політична потужність держави зменшується». Більш того, «так само глобалізація показує зростаючу залежність глобальних ринків від правил і законів, формулювання і виконання яких залежить, у свою чергу, від дипломатичних зусиль. Загалом це означає, що глобалізація швидше породжує нову сферу іноземної політики, а не розчиняє її в ринковій діяльності» (Кінс-Сопер, 1999, с. 63).

У цьому місці ми підійшли до питання, яке виступає дуже важливим у контексті цих міркувань. Воно стосується того, як окремо діючі в міжнародних відносинах особи - не тільки держави, але й різноманітні міжнародні організації, а також структури, започатковані ними, - були залучені до процесу глобалізації (Хелд, Макгрю, 2002). Перш ніж ми перейдемо до питань, які стосуються Європейського Союзу, потрібно розглянути відносини між глобалізацією й регіоналізацією, з одного боку, й інтеграцією-з іншого. Стосунки між ними не можуть розглядатися з двох різних сторін. З одного боку, явище регіоналізації можна розцінювати як свого роду фазу або сходинку в процесі подальшого розвитку глобалізації, з іншого ж боку, її можна сприймати як форму захисту чи як процеси, що протидіють глобалізації.

Незважаючи на такі концептуальні неясності, доречнішим здається прийняття діалектично синтезуючого підходу. Для виправдання цього слід згадати такий факт: останні роки принесли інтенсифікацію глобалізації й регіоналізації, що свідчить про те, що ці процеси або явища не запобігають одне одному. Тому вони можуть бути проаналізованими в різних вимірах.

Таким чином, глобалізація є сферою економічної діяльності величезних об'єднань, таких як наднаціональні корпорації. Серед усього іншого, ними керують, виходячи з логіки вільної конкуренції, максимізації прибутків, а тому не мають бажання приєднуватися до сфери суспільного добробуту. Роль великих корпорацій у процесі глобалізації навряд чи можна переоцінити, оскільки вони сприяли її зародженню й розвитку, що було однією з головних рушійних сил у минулому й теперішньому.

З іншої боку, регіоналізація (яка проявляється головним чином в інтенсифікації міжнародних інтеграційних процесів) підтримувалася ініціативами, підхопленими конкретними державами (Шерм, 2002). У межах співпраці і завдяки деяким заходам (наприклад, інтервенціоналізму) вони намагалися досягти такої мети, яка в більшості випадків не була б лише економічною, а ще й політичною, соціальною та метою воєнної безпеки. За словами X. Халізака: „Ядро нового регіоналізму, який з'явився після Холодної війни, - це не вихід за межі традиційної сфери економіки та безпеки, а спрямованість на вирішення соціальних, гуманітарних, екологічних проблем, проблем всеохоплюючого зросту, культури (таких, як регіональна сукупність й явища, що мають більше значення, ніж просто функція торгівлі й інвестування) (Халізак, 2002, с. 384).

Вищезгадане, здається, чудово підходить для випадку з Європейським Союзом (Куклінськи, 2007, Мілчарек, 2004, Куклінськи, Скуза. 2003, Акстманн, 1998, Пінінг, 1997). Як визначив Кінс-Сопер: «Жоден інший регіон в світі не має більшого економічного інтересу в глобалізації, ніж Європа (Кінс-Сопер, 1999, с. 55). Це, головним чином, виправдано місцем, яке займає ЄС у світовій економіці, зокрема міжнародній торгівлі.

Страницы: 1, 2