Форми світової економічної інтеграції, наднаціональні економічні інститути. Участь української держави в них
p align="left">На макрорівні інтеграція розвивається на основі створення економічних обєднань країн. Інтеграційні імпульси виходять, насамперед, із міжнародних угруповань загальноконтинентального значення. У Європі - це Європейський союз (ЄС), у колі якого формуються інтеграційні інтереси не тільки західноєвропейських, а й східноєвропейських країн. На американському континенті - це Північноамериканська угода про вільну торгівлю із домінуючою роллю Сполучених Штатів Америки. В Азії інтеграційна політика концентрується навколо створення інтеграційного угруповання величезного як за кількістю країн-учасниць, та і за сукупним потенціалом. Контури континентальної інтеграції можна також виявити, аналізуючи сучасні економічні взаємовідносини країн Латинської Америки і Африки. Для такого типу угруповань характерні чітко орієнтовані на глобальну конкуренцію механізми регулювання і координації при певних відмінностях організаційного оформлення. Водночас розвиваються традиційні і створюються нові регіональні та субрегіональні угруповання країн, які безпосередньо не впливають на глобальну конкуренцію. Вони мають інші, локальні, цілі і використовують відповідні інтеграційні механізми. Поряд з могутніми угрупованнями країн ефективно функціонують середні та малі інтеграційні угруповання, хоча їхній розвиток багато в чому і зумовлюють зовнішні фактори інтеграції.[5c.95]Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні особливості, а саме:
динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому, зумовлений як дією обєктивних факторів, так і "ланцюговою" реакцією країн на розвиток окремих інтеграційних угруповань;
нерівномірність розвитку й реалізації форм міжнародної економічної інтеграції, спричинена проявами очевидних відмінностей економічного розвитку країн і регіонів світу;
розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів, які мають глибоки корені в історичних, політичних, економічних і соціальних закономірностях світового розвитку.
Дослідники визначають, що у сучасному світі інтеграція і дезінтеграція розвиваються асинхронно, як два різноспрямовані процеси. При цьому дезінтеграційні явища і процеси можуть мати не тільки локальний характер (провінція Квебек у Канаді, Корсика у Франції), але й глобальний (розпад Радянського Союзу, Ради економічної взаємодопомоги). Інтеграція та дезінтеграція являють собою обєктивні взаємоповязані процеси. Більш того, дезінтеграція формує передумови інтеграції на нових кількісних та якісних засадах. У окремих випадках можуть складатися умови для реінтеграції. Але. Не зважаючи деякі дезінтеграційні процеси у сучасній системі національних економік, їй більш притаманна загальна глобальна інтеграція. Таким чином, на початку третього тисячоліття світ перетворився в глобальну економічну систему, в якій практично не залишилося можливості для здійснення стихійних ринкових відносин між державами. Виник глобально функціонуючий світовий виробнично-господарський механізм, складовими якого стали окремі національні економіки. Отже, аналізуючи сучасні тенденції світового розвитку, інтернаціоналізацію національних економік, перетворення світового економічного механізму в єдину глобальну систему, для України виникає гостра необхідність процесу активної інтеграції до сучасної системи господарських звязків для успішного подальшого економічного, соціального та політичного розвитку.
3. Історичний аспект створення міжнародних економічних інститутів
В 1947 році Міжнародний валютний фонд вперше розпочав свої фінансові операції з країнами-членами для вирішення проблем дефіциту платіжного балансу. Постало завдання вивчення причин виникнення цих дефіцитів у різних країнах, аналізу факторів якісного та кількісного впливу, визначення необхідних заходів економічної політики з їх подолання. З 1950-х роках МВФ була прийнята монетарна модель, котра враховувала вплив на формування доходу та платіжного балансу двох найбільш важливих змінних - зміни в експорті та зміни розміру внутрішнього банківського кредиту або, в монетарних термінах, - додаткові зовнішні та внутрішні пропозиції грошей в країні. Базові рівняння моделі виходили з того, що: 1) попит на гроші є пропорційним доходу; 2) попит на імпорт залежить від зміни доходу країни та показника граничної схильності до імпорту; 3) розмір зміни пропозиції грошей є сумарним показником зміни розміру валютних резервів країни та внутрішніх кредитів банківської системи; 4) розмір зміни внутрішніх резервів визначається як різниця між експортом та імпортом плюс чистий вхідний потік капіталу від небанківського сектора.
Припущення моделі дозволяють характеризувати її і як монетарну, основану на постійній швидкості обертання грошей, і як кейнсіанську (мультиплікаторна модель з граничною схильністю до споживання). Як інструмент аналізу поточних проблем, за результатами якого визначалися заходи економічної політики країн-реципієнтів з 1950-х років, модель була орієнтована на короткотермінові ефекти. Хоча МВФ продовжує застосовувати таку модель як основу, суттєво розширювалися та поглиблювалися умови запозичень. Багато з програм МВФ останніх років містять в собі розуміння необхідності проведення структурної перебудови, лібералізації цін та торгівлі, дерегуляції ринку праці, приватизації тощо. Оскільки результативних спроб інтегрувати ці складові в модель зроблено не було, фінансове програмування на основі монетарної моделі визначає запозичення МВФ, тоді як зміст правил надання допомоги стає все більш складним.
За час існування МВФ значно еволюціонувала обумовленість програм, особливо з початку 1980-х років. Останнє десятиліття характеризувалося найбільшим розширенням обумовленості, зокрема, в структурній сфері: якщо до 1980-х років структурні умови практично не застосовувалися, то з 1990-х - майже всі програми МВФ включають елементи структурної обумовленості. Розширення структурного змісту програм, а також суттєві зміни у підходах до їх моніторингу викликали занепокоєння тим, що МВФ перевищує свої повноваження, прямо використовуючи свої фінансові важелі і обмежуючи масштаби прийняття рішень на національному рівні. Більше того, якщо обумовленість занадто широка - це підриває впевненість урядів стосовно можливості отримання фінансування, оскільки збільшується вірогідність невиконання всіх умов, навіть коли виконуються найбільш важливі для досягнення цілей програми заходи економічної політики.
Виникає також проблема адекватності програм, які підтримуються МВФ, спроможності урядів знаходити політичну підтримку проведення одночасно широкого кола реформаторських заходів, здатності впроваджувати ці реформи, тобто, викликає питання щодо реальності програми. Більше того, занадто переобтяжена обумовленість може викликати внутрішню опозицію в урядах країн-реципієнтів, відвернути їх увагу від найбільш важливих програмних заходів.
4. Наднаціональні економічні інститути
Інституціональне забезпечення міжнародних економічних відносин - це сукупність правових інституцій (конференцій, конгресів, нарад, комітетів, комісій, організацій) і правових норм, вироблених ними, котрі забезпечують регулювання МЕВ на різних рівнях.
Слід розрізняти міжнаціональні й наднаціональні органи регулювання міжнародних економічних відносин.
Міжнаціональні органи регулювання МЕВ - це такі інституції, які виконують рекомендаційно-координаторські функції, постанови яких бажані для виконання.
Наднаціональні органи регулювання МЕВ - це інституції (як правило, блокових об'єднань), які здійснюють наказово-координаторські функції, і їхні постанови мають виконуватись беззаперечно. Правові інституції мають різні назви, й тому виникає необхідність у з'ясуванні основних відмінностей між ними.
Міжнародні конференції, конгреси, наради в основному являють собою інститути, які виробляють норми в певних напрямках розвитку міжнародних відносин, створюють виконавчі органи, скликаються порівняно рідко, а ще рідше періодично. Наприклад, конференції ГАТТ чи валютні конференції. Бувають випадки, коли конференції переростають в організації, які до своїх назв додають слово «конференція». Наприклад, Конференція з питань тихоокеанського співробітництва.
Міжнародні комітети та комісії мають визначений статус, хоч і бувають в основному представницькими чи виконавчими органами. Це - постійно діючі інститути, завданням яких є втілення в життя рішень і намірів, ухвалених на міжнародних нарадах, конференціях, конгресах; також комітетами і комісіями називають підрозділи організацій. Працюють вони, як правило, постійно, але бувають тимчасові комісії, завданням яких є виконання якогось одного завдання. При одному з головних органів ООН, Економічній і Соціальній Раді (ЕКОСОР), працює п'ять комітетів і п'ять регіональних комісій.[21]
Міжнародні організації - це стійкі, міцно зорганізовані інститути зі своїми органами управління, що діють на основі чітко вироблених статутних засад. Класифікувати міжнародні організації можна за декількома критеріями, і вони бувають залежно від:
рівнів створення й функціонування - міждержавними, регіональними, груповими;
роду діяльності - політичними, науковими, промисловими, аграрними, торговельними, валютними, з питань реконструкції та розвитку і т. д.;
рівня представництва -- урядовими, міжурядовими, міжпарламентськими, неурядовими.
Кожна з розглянутих інституцій по-своєму впливає на розвиток економічних відносин, але всі разом вони складають управлінську систему, котра регулює їх. Напевно, варто відзначити, що інколи управлінські інститути, особливо на національному рівні, не сприяють нормальному розвитку МЕВ. Наприклад, корумповані уряди деяких країн сприяють задоволенню інтересів тільки окремих кланів, дозволяючи займатись незаконним бізнесом чи чимось подібним. Заважають розвитку міжнародних економічних відносин і протекціоністська політика багатьох країн, надзвичайно високі митні перепони.
