Українські народні оповіді та перекази про легендарних людей і народи
p align="left">Про подібну пригоду «одного з руських людей» розповідають і в Сумському повіті. Колись, кажуть, на світі було багато людожерів, або песиголовців. У них не так, як у нас -- два ока, а всього лиш було одне, величезне- превеличезне, більше, ніж у вола, та й те посеред лоба. Вони часто захоплювали білих людей, відгодовували їх волоськими горіхами і тоді робили час від часу надрізи на тілі: якщо йшла кров, то людину відгодовували далі, поки вона зовсім не запливала жиром. Спіймали песиголовці одного руського і призначили його до себе лакеєм. Новий полоняник так сподобався їм, що песиголовці не різали його, а все лиш стежили, чи не стане він тікати додому. А він не знав навіть дороги додому, і зовсім не помишляв про втечу. їжу для них він готував з полозів і шматків гадюк, до того ж песиголовці якнайсуворіше заборонили, щоб сам він щось з того їв: «якщо ж тільки, -- сказали вони, -- їстимеш, то помреш». Довго стримувався він, а потім вирішив: «Все одно помру -- одна смерть! Не мучитимусь принаймні в них!» І з цього часу став він їсти крихітні шматочки полозів, однак не помер, їв він так потрошку, їв, -- і почав раптом розуміти, де яка трава, і від чого вона лікує; дізнався також, яка дорога веде додому, і що його рідні ще живі. От він і вирішив тікати. Зібрався, запасся усім на дорогу і пішов. Іде він, іде, зненацька перед ним відкрилося таке болото, що ні перейти його, ні перебрести через нього -- більш як на півверсти. Він нарвав оситняку, обмотався ним увесь і сяк-так перебрався через болото. Песиголовці кинулися за ним у погоню, а він уже по той бік болота. «Повернись!» -- гукають до нього. -- «Ні, -- каже, -- не повернусь уже!» -- «Ну, ошморгни хоч буряк!» -- «Не хочу!» -- «Ну, озирнись назад!» -- Він озирнувся -- і забув половину того, що знав. Прийшов він додому -- рідні були всі живі і дуже зраділи йому. Він рвав потім трави, про які не забув, від чого вони лікують, і лікував людей до самої своєї смерті. Коли він помер, то всі по ньому дуже тужили.Решта українських оповідей про песиголовців-людожерів варіюють на різні лади основну формулу розповіді «Одіссеї» про Поліфема. Розповідь про одноокого велетня-людожера, -- говорить Міллер, -- де б не була його первісна батьківщина, колись переходила з уст в уста між давніх поселенців узбережжя Чорного моря і, як цікава морська пригода, була популярною серед мореплавців. З розповідей грецьких моряків зустріч відважного мореплавця з циклопом перейшла до грецького епосу і була включена до числа пригод національного героя Одіссея, подібно до того, як до того ж циклу були прилучені деякі інші пригоди зі східних казок. На цей час цілком усталилось уже переконання, що всю «Одіссею» складено з окремих епічних легенд, пов'язаних штучно в одне ціле, і з-поміж них Герландом було вирізнено чимало народних казок, відомих і з індійських казкових збірників. В оповіді про циклопа Поліфема вже В. Грімм помітив сліди штучної спайки з іншими пригодами Одіссея і вказав на них. Цей епізод, за Гріммом, з одного боку, являє собою цілком викінчене ціле, з іншого -- не узгоджується з відомим характером героя. Остання казка впродовж багатьох сторіч блукала узбережжям Чорного моря, і в прибережних племен та народів зберегла характер морської пригоди, а в племен і народів, які жили віддалік од моря, перетворилася на пригоду суходільну і, як це звичайно буває в народному епосі, зазнала впливу інших подібних казкових сюжетів, головним чином -- легенд про велетнів. Жив собі, -- розповідають у Чигиринському повіті, -- один багатий чоловік, який зроду-віку не відав ніякого горя. Прийде, бувало, до нього бідняк і стане бідкатися: хліба, мовляв, немає, і того, і цього нема. А багатій і питає в нього: «І яке ж то у світі горе є?» Якось повернувся багатий чоловік з млина додому, осідлав коня й поїхав шукати горя. їхав він, певне, діб п'ять і заїхав у таку землю, де людей зовсім нема, а самі лиш песиголовці (вони з одним оком і з одним рогом: по праву руч. око, а по ліву -- ріг). Дивиться -- хата в степу. Зайшов він до хати -- а там сидить душ п'ять песиголовців. Песиголовці питають його: «Чого ти сюди зайшов?» Він відповідає: «Прийшов горя шукати». -- «Не їдь, -- кажуть вони йому, -- далі горя шукати: вже ти й так знайшов велике горе». А тоді питають: «Якщо ти тесля, чи коваль, чи швець, то лишишся живий, а якщо ні, то ми тебе зразу ж заріжемо і з'їмо». -- «Я, -- каже, -- такий слюсар, що нема кращого за мене, ніхто так не вміє відливати». -- «Якщо ти, -- каже один з песиголовців, -- такий чудовий слюсар, то чи не вилив би мені друге око?» -- «Купи, -- каже чоловік, -- шевської смоли і лаку копійок на вісім». От чоловік зробив пічку, вмурував туди маленький казанок і давай топити ту смолу. Потім зробив особливу форму, налив туди смоли, -- вона й застигла собі у формі; зверху покрив лаком відлите око. Песиголовець приклав його до свого, подивився -- і начебто новим оком краще навіть бачить, ніж своїм. «Молодець! Гарне око зробив!» А чоловік і каже: «Тільки вам так одразу не можна його вставити, а треба спочатку продовбати в голові дірку». -- «Гаразд, -- погодився песиголовець. -- Довбай». -- «Та як же ж вас, -- каже чоловік, -- прив'язати, щоб ви не тремтіли, бо, коли я довбатиму, ви почнете тремтіти». -- «Якщо так, то ходімо до вівчарні, де саме зараз стоять вівці, -- там ти мене й прив'яжеш до стовпа». Чоловік розігрів зубило, прихопив якомога більше реміняччя, повів песиголовця до кошари, поставив тут його спиною до стовпа і міцно-преміцно прикрутив до нього ременями. «Замружте тепер, -- каже, -- око, щоб не бачили, як я продовбуватиму в голові дірку». Песиголовець замружив. А мужик навів зубило та як зацідить молотком, так у песиголовця і вискочило його око, і він зовсім осліп. Рвонувся песиголовець з усіх сил -- реміння так і порепалось. Давай він тоді гасати за чоловіком -- ніяк не може спіймати його між вівцями. Потім відчинив двері кошари, став на дверях рачки і почав випускати овець по одній, сподіваючись хоч так спіймати, нарешті, чоловіка. Бачить чоловік -- справа кепська... А в отарі та був один цап, найбільший за всіх. От чоловік зарізав того цапа, зняв з нього шкуру, нацупив на себе і йде навкарачки прямо між ніг у песиголовця. Песиголовець обмацав його й каже: «А, це ти -- той, що водиш за собою всю отару!» Чоловік вибіг потихеньку в нього поміж ноги, потім чимшвидше побіг до його хати, забрав гроші, осідлав собі доброго коня, а тоді й гукає: «Ось, ось де я!» Змій (sic!) кинув тоді випускати овець та за ним! Гнався, гнався -- ніяк не може наздогнати. Повернувся назад, та поки знайшов змій собі «видющих» помічників, чоловік той був уже вдома.
В «Этнографическом обозрении» за 1890 рік, IV, с. 94--95 надруковано іншу оповідь на ту ж абсолютно тему, записану в тому ж Чигиринському повіті. В цій оповіді два брати вирушають шукати по світу, де біда. Знаходять вони біду в особі одноокого песиголовця-людожера, який старшого брата підсмажив і з'їв, а менший брат врятувався, пообіцявши песиголовцю вставити друге око, та замість того виколов й те, яке було.
В оповіді, записаній у Радомисльському повіті, песиголовця-людожера замінено бабою-людожеркою і додано деякі подробиці, що не наводилися в попередній. Жив-був собі коваль, який ніколи не знав біди. Принесуть, бувало, до нього люди роботу і нумо розповідати -- той про свою біду, а той -- про свою. Коваль і каже їм: «І яка то біда? Що воно таке біда? Ось уже, либонь, доживаю четвертий десяток на світі, а ще зроду не бачив біди. Доведеться, мабуть, на старості літ йти по світу та шукати біду: хочу хоч поглянути на неї». Прийдуть інші люди до нього в кузню і почнуть розповідати про свою біду й горе; а ковалеві так і кортить побачити самому біду.
«Треба таки подивитися, що воно таке за біда! Завтра, люди добрі,не приходьте в кузню: вже мене ви тут не застанете -- піду по світу біду шукати». Наступного дня замкнув він свою кузню та й пішов. Йде та йде, йде та йде, зустріне когось і питає: «Чи не бачили, часом, де біда?» -- «Ні, не бачили». Прямує далі. Зайшов уже в таку землю, що ні міста, ні села, ні куреня ніде не видно, а він знай іде. Вже нікуди зайти води напитися, вже й хліба в нього не стало, а він іде. Раптом бачить -- стоїть хатинка. «Зайду, -- гадає собі, -- до цієї хатинки та хоч відпочину трошки». Зайшов -- нема нікого. Ліг на лавці й заснув. А в тій хатинці жила одноока баба-людожерка. Прийшла баба в хатинку, бачить -- лежить чоловік. «Здрастуй, здрастуй, молодцю! Я ще людського м'яса не куштувала!..» А він лежить собі. Підійшла баба до нього, помацала за ребра, коли він -- худий-худющий. Вона й міркує собі: «Заріжу я барана, доки син прижене отару з поля, та нагодую його». Зарізала барана, нагодувала коваля й питає: «Чому це в тебе два ока?» -- «А може, -- каже коваль, -- хочеш, щоб і в тебе було два?» -- «Хочу». -- «Я, -- каже, -- коваль: можу вставити друге око». -- «Добре, -- каже баба, -- встав». -- «То лягай на лавку: я нагрію долото». Лягла баба на лавку, а коваль нагрів долото, взяв у руки сокиру та як хрясне -- і от око, яке було, й вискочило. Людожерка схопилася з лави та за ковалем. Він тоді чимшвидше кинувся в отару і сховався поміж баранами. Баба позачиняла скрізь усе, сама стала на воротах і стоїть -- очікує коваля. Чекала вона, чекала -- нема коваля. «Ну, -- каже вона тоді синові (очевидно, тут пропуск. -- Авт.), -- час уже баранів у поле гнати». Почав син баранів у поле виганяти, а вона давай кожного обмацувати, щоб якось коваль не вийшов з баранами за ворота. Бачить коваль, що не випустить проклята баба, -- вивернув кожуха вовною назовні, нацупив його на себе й поповз навкарачки. Підповз до неї. Вона помацала за спину: «Баран», -- каже, і пропустила. Коваль вискочив за ворота та й кричить їй: «Не мацай більше, не мацай: я вже за воротами!» Почула баба голос коваля, схопила срібну сокиру і кинула в нього; сокира влучила в дерево і ввіткнулася в нього. Коваль підбіг до дерева й хотів було вийняти ту сокиру і забрати з собою; схопився за неї рукою, а рука так і прикипіла до руків'я. Біжить людожерка до коваля, зубами скрегоче. Бачить тоді коваль, що ускочив у халепу, відтяв собі руку і втік.
