Українські легенди та перекази про гадів
p align="left">Літературним джерелом цієї оповіді є східні оповідання «Римських діянь» («Севіа Котапогат»), а також оповідь, вміщена в одному руському рукописі, де роль змій перенесено на жабу, а карі піддано не злу дочку, а злого сипа. Зміст оповіді цієї, що має заголовок «Про те, як шанувати батьків і не зневажати їх», такий. Жив у Німеччині багатий чоловік, що мав єдиного сина. У тій же місцевості жив інший чоловік, вельможний, в якого була єдина донька. І запропонував він тому багатому чоловікові видати за його сина свою дочку, але за умови, що багатій ще за життя надасть синові в повне розпорядження все своє майно. Багатій прийняв пропозицію, записав на сина все своє майно і одружив його з донькою вельможного. Але син недовго після цього шанував своїх батьків: на четвертий рік, з намови дружини, він одселив батька й матір в окремий будиночок, збудований біля воріт його дому, й видавав їм так мало на утримання, що вони змушені були терпіти голод і нестатки в усьому. Якось мати, сидячи проти вікон синового дому, побачила, що в сина смажили гусака на обід. Вона сказала про це старому своєму чоловікові. Старий пішов у господу сина. Угледівши його, син звелів сховати гусака. Батько повернувся до себе в будиночок ні з чим, оплакуючи свою ганебну старість. Коли батько пішов, син знову звелів поставити гусака до вогню. Та коли зібрались було зняти гусака, на ньому опинилася страшна, здоровенна жаба, завбільшки з самого гусака. Син узяв якесь знаряддя й хотів було ним скинути жабу; але жаба, лишивши гусака, стрибнула йому на обличчя і так уп'ялася в нього, що несила було відірвати її.Якщо ніхто не побачить гадюки протягом дванадцяти років, то в неї виросте дванадцять голів, а якщо ніхто не побачить тридцять років, то вона виросте завбільшки з кобилу (Старобільський повіт). Якщо гадюка, яка живе в землі, не виходить на світ Божий упродовж тридцяти років, і до того ж, якщо протягом усього цього часу ніхто не потривожить її в лігвищі й гадюка не чутиме жодного звуку, то з неї виросте полоз (Вінницький повіт), або жовтобрюх. Так обставив народ походження полоза, мабуть, тому, що нині вкрай рідко зустрічається на території України (у степах Новоросії і в недоступних скелях понад Дністром). Полоз (Егух) належить до підродини псевдоногих (Воіпе), саме до удавових змій і, як усі удавові, неотруйний. У народних українських легендах він набув фантастичних розмірів і характеру. М. Левченко говорить: «У Херсонській губернії я чув про них (полозів) доволі багато оповідей: наприклад, мені показували старовинну могилу, де в норі жив полоз, який викрадав ягнят, а в одній брошурі мало не про торгівлю в Новоросії на початку цього (XIX) століття розповідається, що у височезних бур'янах у степах Новоросії, доки не почали розводити у незліченній кількості шпанських овець, водились такі величезні полози, які нібито волів душили; однак за достовірність такого свідчення не ручаюсь. Мені лише раз у житті випало бачити живого полоза; це було в степу, в Ананьївському повіті; змія лежала кроків за 15 від шляху, яким я їхав; прокинувшись від стукоту коліс мого екіпажа, вона підняла голову на аршин від землі. Коли я наказав зупинитися, щоб ближче роздивитися, то змія поповзла, і в цей час я мав змогу добре її розгледіти: завдовжки вона видалася, за окоміром, понад 5 аршинів; голова завбільшки із зігнуту кисть руки дорослого чоловіка; тулуб завтовшки з руку. Кольору сірого з жовтавим полиском, наче змащена оливою. Трапляються такі змії найчастіше понад Бугом, серед скель. Найбільші екземпляри бачили на острові Березані, або Ада, що в Чорному морі, неподалік Очакова»*. На Україні говорять, що полювати на полоза треба погідної, сонячної днини, і якщо він поженеться за людиною, то тікати слід проти сонця, яке засліплює полоза своїм блиском. Убити полоза можна тільки в тому разі, якщо куля влучить у білу цятку під горлом. У Кишиневі жив один каліка-жебрак, ноги якого були поламані полозом. Жебрак цей раніше був чабаном. Сидів він якось у курені біля хворої вівці, зненацька на нього напав полоз, обвив його й неодмінно задушив би, якби чабану не пощастило вбити полоза ґирлиґою. Здихаючи, полоз так бив хвостом по землі, що на цілий лікоть вибив яму.
Розповідають також, ніби полоз схопив у полі одного молдаванина, обгорнув його хвостом і почав тягти за собою. Дорогою трапився другий полоз, який удавився рукою мерця, вив і всіляко намагався вивільнити своє горло. Молдаванин вийняв руку з його горла. Полоз знову тоді потяг його в печеру, дав лантух з хлібом й мішечок з грішми як винагороду за допомогу, надану полозові, що удавився рукою мерця, і відпустив.
Мабуть, тут ми маємо справу з варіантом наведеної вище оповіді солдата, де йдеться про гадюку. Таких фантастичних легенд про змій у давнину було дуже багато; чимало ходить їх у народі й дотепер. У більшості цих оповідей полоз змальовується як такий, що все пожирає і все знищує.
Назву «гадюка» в загальному значенні цього слова на Україні вживають ще й тоді, коли мова йде про вужа. Частіше за інші види тут зустрічаються: вуж чотирисмуговий (Coluber quaterraiatus, Elaphis cervone, Coluber, Tropido- nomus, Ntrix elaphis, Elaphis quaterrcliatus), водяний вуж (Tropidonotus), звичайний вуж, або вужак (Tropodonotus natrix, Coluber natrix, scutatus, ponticus, minutus, niger, Natrix torquata, persa, Tropidonotus ater, persicus, scutatus, torquatus, minax, murorum). Цього порівняно безневинного плазуна шанують у народі і кажуть, що де плодяться вужі, там буде щасливе життя -- багатство (Харківський, Проскурівський, Житомирський та інші повіти). Хто вб'є вужа, тому запишеться сорок гріхів (Старобільський повіт). Хоч улюбленою здобиччю вужа є жаби, та він не проти того, аби поласувати й молоком, якщо йому вдалося раз-другий скуштувати його. На цьому спостереженні ґрунтується дуже поширене на Україні повір'я, ніби вужі ссуть вим'я корів і взагалі дуже люблять молоко, хоч у таких оповідях часто багато терпить і сама природа вужа. Так, одні розповідають, що це -- звичайний великий вуж; живе він у хаті, десь під припічком. Коли дітям дадуть молока, виповзає й він і також лізе до миски. Діти женуть його, б'ють ложками по голові; та вуж лиш пищить і не заспокоюється доти, доки йому не дадуть напитися молока.
Дехто говорить, що вуж цей -- з руку завтовшки й куций, мов обрубаний, як колода, з великою круглою головою, подібною до дитячої. Живе він надворі, й коли ссе корову, то обвивається навколо однієї з її задніх ніг. Якщо таку вподобану вужем корову продати, то за нею іде й вуж, свиснувши при цьому так голосно, що ті, хто чув цей свист, неодмінно оглухнуть.
Нарешті, дехто твердить, що вуж цей являє собою якесь особливе чотириноге, подібне до кішки, покрите, як і всяка взагалі гадина, лускою, до того ж -- з довгим, як у ящірки хвостом і з головою, схожою на дитячу. Живе він десь у гноївні, поблизу вподобаної корови, і коли не ссе її, то спить. Корова, яку вподобає вуж, надзвичайно добротна і дає вдвічі, а то й більше за інших молока. Якщо такого вужа вбити, то здохне й корова, бо й вона, зі свого боку, також любить його і скучає за ним більше, аніж за телятком; або ж її почнуть ссати інші вужі і остаточно зіпсують (Старобільський повіт). М. Грінченко записала в Харківській губернії таку оповідь про ссання вужем корови в однієї молодиці. Молодиця оця не знала зовсім, що вуж ссав її корову, й пішла якось раз доїти. Раптом бачить -- він обгорнувся навколо однієї із задніх ніг корови і ссе її. Молодиця вдарила вужа, й він ураз поліз собі в льох, де, виявляється, жив. Молодиця, подоївши корову, процідила молоко й понесла його в льох. Коли вона зійшла в льох, вуж упав на неї зі стелі льоху, обгорнувся навколо тіла і почав її ссати. Що вона потім не робила, до кого не зверталася за допомогою, -- не відвалюється від неї вуж. З ним так і померла, -- і лиш тоді вуж відпав. Корова також перевелася зовсім.
Ці й подібні до них оповіді про вужів мимоволі наводять на думку, що у вигляді вужа в давнину уявлявся домовик. За свідченням Герберштейна, у Литві шанували змій гивоїтів, тримали їх в оселі, приносили їм у дарунок молоко, сир, яйця й курей. Кромер говорить, що в Польщі дозволяли вужам і взагалі зміям селитися в домівках під піччю й шанували їх, як пенатів. Греки утримували змій в Афінському акрополі і в багатьох інших містах, оскільки уявлення про родинних і родових пенатів за давніх часів поширюване було на цілі міста та області.
Уявлення про вужа, як про чотириногого, могло виникнути зі спільного вірування на Україні про змій, за яким вони мають нібито приховані ноги -- випускають їх тільки тоді, коли потрібно буває тікати, якщо загрожує небезпека. Ніг цих ніхто, звісно, не бачив, та якщо -- кажуть -- кинути змію у вогонь, то вона покаже їх. Ось чому дітлахи, тільки-но знайдуть змію, одразу ж намагаються обкласти її вогнем -- певні, що вона, рятуючись від них, неодмінно покаже свої таємничі ноги.
Між іншим, про це є на Україні ціла низка легенд, першоджерело яких -- книжні апокрифічні сказання про Ноя; але про ці легенди мова попереду, у розділі про всесвітній потоп. (Очевидно, цей розділ автор мав намір опублікувати в 2-му томі. -- Прим.). Легенди, подібні до цих, ще дужче закріпили в народі ту повагу до вужів, яка коренилася на культі змії взагалі, що безсумнівно був у всіх давніх арійських народів, зокрема і в слов'ян. Перше місце у розвитку культу змій слід одвести давнім грекам, які поважали їх, як дочок землі, матері всього живого, що стали згодом її символами. Змій поміщали у храмах Аполлона і Асклепія. В часи занепаду в Аполлоновому храмі, в Епірі, були віщі змії, в залежності від апетиту яких робилися пророцтва. Асклепій, син Аполлона, бог лікарства й цілитель хвороб, був навчений зміями мистецтва молодити старих і воскрешати мертвих: якось раз змія обвилася навколо його посоху; Асклепій убив її, але виповзла друга змія, тримаючи в роті невідоме зіллячко, доторком якого й воскресила вбиту (Асклепій тому завжди зображувався із посохом, обвитим змією; є й особливий вид вужа -- Ескулапів вуж, Coluber Aesculapii, flavescens та ін.). Культ змії з Стародавньої Греції перейшов до римлян. За часів республіки, за консулів Фабія й Брута, у Римі лютувала чума. Аби відвернути епідемію, римляни відрядили до Епідавра посланців за зображенням Ескулапа. Посланці повернулися й привезли вужа, який сам уповз на їхній корабель, і в якому римляни визнали втіленого бога. На тому місці, де привезений вуж виліз на берег, було споруджено храм Ескулапові. (донині ще, кажуть, можна бачити там зображення вужа в садах одного монастиря, присвяченого святому Варфоломію.).
