Українські легенди та перекази про диких звірів
p align="left">Взагалі слід зауважити, що на Україні, як і у Великороси, простолюд твердо вірить, що «все на світі твориться не нашим розумом, а Божим судом». З безлічі народних оповідей на цю тему наведемо тут для ілюстрації всього лиш одну, записану в Острогозькому повіті.Сидить собі чоловік та цюкає щось сокирою. А Бог тоді ще ходив по землі мандрівником. Ось підходить Він до цього чоловіка й каже: «Здоров був, чоловіче!» -- «Доброго здоров'я!» -- «Хай Бог помагає!» -- «Спасибі!» -- «А що ти оце, чоловіче, робиш?» -- «Човник», -- відповідає той.
-- «Як Бог дасть, то й буде човник», -- зауважив Мандрівник. -- «Тут і без Бога видно, що буде човник», -- каже чоловік і далі собі цюкає. Цюкає та й цюкає, коли роздивився, а вже той човник і не виходить. «То змайструю я ночви», -- вирішив він. Знову йде Мандрівник: «Здоров був, чоловіче!» -- «Доброго здоров'я!» -- «Хай Бог помагає!» -- «Спасибі!» -- «А що ти оце, чоловіче, робиш?» -- «Ночви», -- відповідає той. -- «Як Бог дасть, то будуть ночви».
Розсердився чоловік і каже: «Тут і без Бога видно, що будуть ночви», -- і далі собі цюкає. Цюк та й цюк, коли роздивився, а вже й ночви не виходять. -- «Тож зроблю я собі в такому разі корячок», -- надумався він і став знову цюкати. Де не взявся -- знову Мандрівник. -- «Здоров був, чоловіче!» -- «Доброго здоров'я!» -- «Хай Бог помагає!» -- «Спасибі!» -- «А що ти оце робиш?» -- «Корячок». -- «Бог дасть, то й буде корячок», -- зауважив Мандрівник. Ще дужче розсердився чоловік і каже: «Ось тут уже й без Бога видно, що буде корячок», -- і став далі цюкати. Та доцюкався до того, що й корячок не виходить. Почав було робити ложку -- і ложка не вдається. Коли, нарешті, побачив, що нічого не виходить, застругав шпичку. Отак замість човна чоловік зробив шпичку.
Будучи створінням диявола, вовк водночас в арійських народів є й зооморфічним образом диявола. В середні віки диявола часто звали «infernus lupus», «lupus verax», тобто вовк, що викрадає душі, і т. ін. Однак і в цій своїй символічній ролі вовк усе-таки є підвладним святому Юрію, як про це свідчить легенда, записана в Кременецькому повіті. Вигнали селянина на панщину. А селянин цей був страшенно вбогий, і в нього всього лиш, може, й було, що самий лиш хліб-грисяк. Пішов чоловік відбувати свою панщину в ліс -- збирати хмиз. Воловодився він там, може, більше як півдня, схотілося йому їсти, і він уже вирішив було з'їсти свій грисяк, та потім передумав: «Краще підвішу його поки що на дереві -- нехай собі повисить, а коли скінчу працювати, то перед тим, як іти додому, й з'їм». Наносив скільки там треба було хмизу на віз, пішов до хліба -- нема! Шкода, та що вдієш: пішов додому голодний.
Між тим, став уже святий Юрій скликати до себе всіх звірів і ну розпитувати, хто з них що зробив. Той каже, що він у селянина свиню загриз; інший -- що теля задер... кожен про своє. Після всіх підходить один вовк і каже: «А я, святий Юрію, з'їв у чоловіка хліб-грисяк, який він підвісив на дереві». -- «Як же ти міг скривдити цього чоловіка? У нього тільки всього й було, що кусень хліба-грисяка, а ти й той з'їв! Зле ти вчинив, бо скривдив злидаря. Ходи ж тепер до того чоловіка служити: за те, що з'їв у нього останній хліб, відслужи йому три роки!» І пішов той вовк до чоловіка відслужувати. Обернувся хлопцем, приходить до нього й каже: «Дядьку, візьміть мене до себе: я у вас працюватиму. Ви мені нічого не платіть -- я працюватиму у вас за хліб». -- «Та в нас, сину, нема коло чого поратися, нам і самим нічого їсти». -- «А я все-таки залишусь: платні мені ніякої не треба, а на хліб, либонь, і сам зароблю». Жінка тоді й каже чоловікові: «А так -- отак і так, чоловіче: хоч і не багато напрацює, а все ж на хліб заробить -- візьмемо його». І взяли вони того хлопця до себе. Другого дня хлопець знайшов десь штук зо три старих цвяхів, розпалив пічку, попросив у господаря молотка (та що там за молоток у такого господаря!), розпік цвяхи і швидесенько викував з них три ножі: «Нате, -- каже, -- господинечко, понесіть на базар: за що продасте, за те й продасте, може, й на хліб заробите; та, до речі, і заліза шматочок купіть мені -- буду ковалювати». Винесла господиня ножі на базар і миттю продала їх: взяли, не торгуючись. Купила вона хліба, купила й заліза. З того заліза хлопець уже більше ножів накував. Господиня продала й ті і купила багато заліза. Хлопець викував з нього плуг -- продали. Далі справа пішла так, що збудували кузню, накупили інструменту, і став хлопець кувати плуги, рала -- одне слово, все... Помалу став чоловік багатшати, возити по ярмарках і спродувати те, що скував наймит. «Казала я тобі, чоловіче: візьмемо хлопця, а ти не хотів. А тепер ось, мабуть, сам бачиш, як він нам згодився. Він завів таку справу, що з ним без горя можна вік звікувати». Між тим, наймит став потроху й господаря привчати до ковальської справи -- вже й той плуги кує. Грошей у них стало відтоді ще більше. Побачив якось хлопець старого собаку, який жив у господаря і вже був такий слабий, навіть не гавкав, та й каже: «Дядьку! А ви знаєте -- яз цього Рябка зроблю зовсім молодого собаку. Хочете?» -- «Зроби», -- каже господар, глянувши на хлопця і знизавши плечима, а сам собі думає, що той жартує. Хлопець ухопив собаку за хвіст і потяг до кузні. Там він його вкинув до горна, спалив, тоді вийняв, поклав на ковадло, вдарив молотком раз, другий -- і вийшов песик молоденький, гарненький; бігає той песик, знай собі гавкає, тішиться! Приходить хлопець до господаря й каже: «А що, дядьку, впізнаєте свого старого Рябка?» Той глянув і, побачивши свого Рябка молоденьким, зачудувався. Після того хлопець узяв і матір господаря, яка була вже дуже старою, кував її, розігрівав, знову кував -- вийшла з неї молоденька дівчина, років вісімнадцяти. Скоро пішов поголос усім світом, що з'явився такий коваль, котрий зі старих людей кує молодих. Стали до нього звідусіль з'їжджатися: то король везе свою стару жінку, щоб перекував її на молоду; то пан везе матір; той -- батька. Всі їдуть, кожен хоче зробитися молодим. Хлопець усіх перековував, нікому не було відмови; лише господаря свого він не навчив, як із старих людей робити молодих, -- господар саму лиш ковальську працю й знав. Багато, дуже багато надбали вони своєю працею грошей -- господар уже не бідував. Відбув хлопець свій строк, одпрацював визначені йому святим Юрієм три роки, збирається йти додому, а дядько не відпускає, просить, щоб лишився ще. «Ні, -- каже хлопець, -- не можна мені у вас більше жити, піду; вистачить на вас. А тільки ось що, дядьку: до вас приходитимуть люди, коли я піду, проситимуть, щоб ви зі старих робили молодих; та ви не беріться за це -- нічого не вийде». І пішов собі. Незабаром, справді, до того чоловіка з'являється пан, привозить старого батька і просить зробити його молодим. Чоловік той божиться, що не вміє, та мужицьке діло таке: як не послухаєшся пана, то накладеш головою. А пан знай пристає: «Скуй мені молодого батька!» Нічого не вдієш, змушений був кувати. Поніс старого до кузні, кинув його у вогонь, спалив, поклав тоді на ковадло і хотів було кувати, а старий пан так і розсипавсь на порох. Причепилися до чоловіка, тягають його; стали судити, і присудили до шибениці. Ставлять на площі шибеницю, і повісили його. Коли чоловік зовсім уже конав, усі розбрелися по хатах. Зненацька підходить до шибениці хлопець та й каже: «А я ж застерігав вас, дядьку, щоб ви не бралися до справи, якої не знаєте». Тоді зняв із шибениці дядька і послав його в кузню кувати, а замість нього затягнув у зашморг лантух соломи. Другого дня прийшли люди до шибениці, щоб зняти повішеного. Дивляться, а замість чоловіка висить лантух соломи! Вони -- до кузні; а той кує собі, мов і не було нічого. Знову потягли його до шибениці, знову повісили. А хлопець знов прийшов, вийняв із зашморга свого колишнього господаря, відіслав його додому і звелів кувати, а замість нього підвісив колоду. Прийшли люди знімати повішеного, коли на шибениці хилитається колода! До кузні -- той собі кує. Знову схопили його, потягли до шибениці і повісили. Хлопець прийшов і цей раз, зняв, послав додому і наказав: «Глядіть же, як тільки з'явиться хто на порозі кузні, кидайте йому просто межи очі все, що трапиться під руку -- нічого вам за це не буде, ніхто не під ступиться до вас і не займе». Пішов той чоловік додому -- і ніхто вже відтоді його не займав.
З деякими легендами про вовків і ставленням до них великомученика Георгія та святителя Миколи ми ще зустрінемося нижче, а тут згадаємо тим часом про оригінальне повір'я, яке побутує в Олександрівському повіті, мовби вовчиця приводить дітей всього лиш раз на своєму віку, й до того ж стільки, скільки того року буває тижнів Різдвяної м'ясниці разом з масницею.
Українські легенди про походження ведмедя варіюють на різні способи загально-арійське вірування про нього. У деяких народів та народностей є навіть і понині особливий культ ведмедя, який мав величезне значення в давні часи. Такий культ, зокрема, є й досі ще в обських остяків Тобольської округи, сургутських остяків, айнів і гиляків, лопарів, бурятів, кавказьких горців, фінів, вогулів, алтайців, урянхайців (сойотів), сибірських киргизів, самоїдів, росіян тощо; залишив цей культ більш чи менш помітні сліди і в різних західноєвропейських народів, причому він часто змішується з культом вовка, собаки та ін. Ведмідь був для первісного дикуна найгрізнішим з усіх звірів, яких лише зустрічав він у лісі. На півночі це був цар лісів, який, окрім сили, розуму і хитрості, вражав ще тим, що міг ставати на задні лапи, нагадуючи собою людину, і особливо тим, що підошви його задніх лап дуже схожі на підошви людини. Звідси був уже один лише крок до визнання ведмедя перевертнем людини, що ми й справді бачимо в легендах і казках різних народів. До найхарактерніших українських легенд про походження ведмедя належить така. Коли Господь ходив ще по землі з апостолами, йшли вони одного разу через якусь річку біля млина, і треба їм було переходити місток. А мірошник узяв та й сховався під містком, щоб налякати їх. Він одягнув кожух вовною назовні і несподівано вискочив з-під містка. Тоді Господь мовив до нього: «Та щоб ти так бігав, доки твого віку!» З того часу й повелись на світі ведмеді (м. Тараща, Холмська Русь, Ушицький та Олександрівський повіти).
