Регіональні особливості народної творчості України

воєрідні риси притаманні традиціям сімейного і громадського побуту лемків, їх звичаям, обрядам, багатому фольклору, декоративному мистецтву. Значною мірою особливості традиційно-побутової культури лемків були зумовлені близьким їх сусідством і спілкуванням з поляками і словаками.

Закарпаття і Буковина -- це назви історико-географічного й адміністративно-територіального рівнів. Як відомо, значна частина Закарпаття, зокрема гірська, є продовженням території трьох етнографічних груп українських горян: гуцулів, бойків і лемків. Так само на Буковині з етнографічного погляду спостерігаємо продовження в суміжних територіальних частинах подільського, покутського і гуцульського ареалів.

Для Закарпаття й Буковини характерне досить густе вкраплення між українським населенням острівців поселень етнічних груп сусідніх та інших народів: угорців, румунів, словаків, чехів, молдаван, німців, циган. Ця обставина помітно позначилася на традиційно-побутовій культурі корінних мешканців. У народному будівництві, господарських заняттях, одязі, ремеслах і промислах, їжі, звичаях, фольклорі, народній мові відчувається нашарування і поєднання різних культурно-побутових взаємовпливів. Тому українське Закарпаття і Буковина не є якимись етнографічно однорідними районами, а виступають як окраїнні ареали української етнічної території, де локалізуються і взаємодіють різні етнографічні й етнічні культурно-побутові традиції. Цим і визначається їх етнографічна специфіка.

 Відзначаючись певними особливостями побуту і традиційної культури, корінне населення різних етнографічних районів України завжди усвідомлювало себе складовою єдиного українського народу. Ця свідомість здавна ґрунтувалася на спільності етногенетичного походження, мови, історичної долі, культурних традицій, економічних зв'язків різних частин України.

3. Регіональні відмінності у житлі

Слов'янське та суто українське у житлі

Первинною формою давнього українського житла були землянки й напівземлянки. Вони були просто збудовані - з похилим або двосхилим дахом, однокамерні, зведені на невеликій глибині, опалювалися "по-чорному", тобто дим з печі виходив просто у помешкання.

У землянці були так звані "волові вікна" - невеличкі отвори із засувною дощечкою, яка при потребі відкривалася, подаючи у кімнату світло і повітря. Найдавніші однокамерні житла на території України датуються другою половиною І тисячоліття.

З X ст. розвиваються багатокамерні типи житла, особливо у середньому Подніпров'ї. З XV ст. на Україні відомий двосторонній варіант трикамерного житла типу світлиця - сіни - світлиця.

Від землянки до української хати у тому вигляді, в якому вона відома цілому світу, минуло немало часу. З ХV ст. до початку XX ст. хата суттєвих змін не зазнавала.

У побудові традиційного українського житла можна виділити регіональні ознаки та характерні для слов'янського житла загалом. Так, основні прийоми техніки будівництва - горизонтальний характер розвитку плану житла, розміщення варистої печі й зумовлена цим наявність неопалюваних сіней - належать до спільних для всіх східнослов'янських народів і складають найдавніший пласт.

А от застосування зрубної, каркасної техніки при спорудженні житла, а також часткова, або суцільна побілка стін та виділення окремих архітектурних елементів підведенням їх кольоровою глиною однорідність вирішення інтер'єру приміщення - це все суто етнічні ознаки.

Регіональні відмінності діляться на п'ять зональних типів традиційного українського житла: північний, центрально-правобережний, центрально-лівобережний, південний та західний.

Поліське житло

Саме цей тип житла найдовше зберіг слов'янську ознаку - однокамерність зі стебкою (своєрідний льох) і кліттю (комірчина або місце для худоби), які виконували функції господарських прибудов.

Стіни зводили із суцільних колод або колотих плах. Дах крили дошками (драницями) та соломою, переважали двосхилі дахи. Господарські приміщення прибудовувались одне до одного, утворюючи замкнутий двір.

Для центрально-правобережного типу характерним було каркасно-глиносолом'яне житло.

Стіни в хатах будували з хворосту, який обмащувався глиною, перемішаною з половою, пізніше розвинулась валькова техніка, форма була усталена - хата з двома світлицями та сіньми між ними.

Зустрічались у цьому регіоні каркасні та зрубні хати (Київщина, Черкащина), збудовані з соломи, очерету, лози, інколи з каменю. Дахи мали чотирисхилу форму із довгим виступом стріхи, на горищі зберігалося різне начиння.

Центрально-лівобережний тип

Для центрально-лівобережного регіону України характерні хати "в шули" та зрубні. Розповсюдженими були мазанки і глиняні хати з великою кількістю різноманітних оздоб.

Житло на півдні України

На півдні України основними будівельними матеріалами були камінь і глина, широко використовували вапняк та черепашник.

Хати нагадували напівземлянки, стіни обмащували синюватою глиною, верхні частини фасадів оздоблювали вирізані кінські голови або змії.

Західний тип найбільш різноманітний у своїх варіантах на БОЙКІВЩИНІ: будівлі зводили з високими гострими дахами, з галереями, прибудовами, використовуючи переважно дерево, стіни не білили. На Лемківщині галереї та прибудови відсутні, форми більш строгі, на дверях кожної хати малювали "квіт" - дерево, кожна гілочка якого символізувала народження дитини. Гуцульське житло менше за розмірами. Господарські будівлі утворювали замкнуті двори. Надзвичайно велика кількість декоративних оздоб - головна ознака хати гуцула. На Закарпатті, особливо рівнинному, хати нагадують будівлі центральних районів України.

Спільне і різне в українських оселях

Покрівельний матеріал для різних частин України теж був різний, на заході - дерево (щепа, драниця, гонта), в зоні лісостепу - солома, очерет, якими "вшивались" хати. До спільних українських ознак належить розташування печі у житловій кімнаті. Піч завжди знаходилася в кутку біля входу і повернута була устям (вихідний отвір) до чільної стіни.

Розташування меблів у хатах теж було чітко визначене. У селянських сім'ях задовольнялись переважно спадковими предметами та речами побуту, що виготовлялись власними руками.

Найдавнішими були нерухомі меблі, передусім лави. По всій Україні їх ставили вздовж чільної та причілкової стін, з'єднуючи на покуті. Подібною до лав була конструкція "полу" - спального місця. Пізніше його стали замінювати переносними дерев'яними ліжками. Невід'ємною частиною хати була "жердка", яка нерухомо кріпилася до стін і стелі над "полом", у будень вона слугувала вішалкою для одягу, а у свята на ній вивішувалися рядна та килими. До стіни у протилежному від печі кутку кріпився мисник - не величка полиця-шафа для посуду. Постійним було і місце для дитячої колиски - над "полом". Кількість рухомих предметів була обмеженою: стіл який ставився до покуті, скриня та ослони. Найбільша увага господарів зосереджувалась у хаті на покуті. Це було місце, де зберігалися предмети, яким надавалося значення вищої культурної цінності сім'ї: стіл, хліб-сіль, ікони, рушники, а пізніше - документи та фотографії.

Особлива роль у житлі відводилася долівці й призьбі. Долівки були земляними, їх збивали з червоної глини, а напередодні свят змащували, застеляли травами. Призьба, яка виконувала у господарстві різноманітні функції (для сушіння, була своєрідним утеплювачем, служила замість лавки на подвір'ї), теж дбайливо доглядалася, постійно підмащувалася глиною.

Обряди, пов'язані з будівництвом хати

Існувало багато обрядів, пов'язаних із будівництвом хати: на тому місці, де мали її звести, залишали чотири перепічки на ніч. Якщо один із хлібців зникав, тут можна було будувати хату, якщо все залишалося без змін, це був знак, що господаря, якщо він не зважить на пересторогу, чекають злидні. Помешкання ніколи не зводилося на тому місці, де росте бузина - "чортове дерево". При закладанні підвалин на покутньому стовпці клали якісь гроші, щоб велося у господарстві.

Коли підвалини були закріплені, роботу припиняли і робили обрядовий обід на покуті майбутньої хати. За обідом домовлялися, коли зводити стіни та як організувати толоку.

Хату будували швидко, завершувалося будівництво обов'язково до заходу сонця. Потім хату прикрашали, власне не всю хату, а лише східний причілок (застільне вікно мало бути повернуте на схід). Обряд входин виконували тоді, коли внутрішній інтер'єр було оформлено. На входини гоесті несли із собою хліб і сіль - символи достатку, бажали щастя у новій домівці.

4. Вишивка, її історія та регіональні відмінності

Історія народної вишивки на Україні сягає своїм корінням у глибину віків. Дані археологічних розкопок та свідчення мандрівників і літописців доводять, що вишивання як вид мистецтва на Україні існує з незапам'ятних часів. Вишивкою, за свідченням Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, які датуються VI ст., при дослідженні показали ідентичність не лише одягу, а й вишивки українського народного костюма XVIII--XIX ст. Арабський мандрівник X ст. н. є. у своїх розповідях про русів зазначає, що вони носили вишитий одяг. На жаль, пам'ятки української вишивки збереглись лише за останні кілька століть, але й цього достатньо, щоб виявити, що елементи символіки орнаментів української вишивки співпадають з орнаментами, які прикрашали посуд давніх мешканців території України доби неоліту, трипільської культури.

Вишиванням споконвіку займались жінки, які з покоління в покоління передавали найтиповіші, найяскравіші зразки орнаменту, кольору, вишивальну техніку. Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, різняться між собою орнаментом, технікою виконання та гамою барв.

Протягом багатьох віків безпосередній конкретний зміст символів на вишивках втрачався, але традиції використання їх не зникли. За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні, рослинні, зооморфні (тваринні) й відображають елементи символіки стародавніх вірувань, культів. Геометричні орнаменти, наприклад, притаманні всім видам народного мистецтва і всій слов'янській міфології. Різноманітні кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести символічно відображали уявлення наших предків про світобудову, тож їхнє значення відповідне. На основі стародавніх космологічних символів у народі створена своя система назв. Це «баранячі роги», «кучері», «гребінчики», «кривульки», «сосонка», «перерва» тощо.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8