Історія створення писанки

p align="left">А в кераміці трипільської культури можна натрапити на мотив розділеного яйця: зображення подвійного яйця, яке розділяє змій. Саме яйце може бути розділене поперек (по діаметру) або знаком змії, або сосонкою, що передає уявлення про поділ на два світи. Звідси треба вважати, що у найдавніших віруваннях космічне яйце, з якого все постало, зніс і поділив навпіл змій, бог землі, підземелля, а також вогню. «Тому один із атрибутів весняного поганського свята, присвяченого воскресінню духа зросту, -- яйце, символ змія, божества землі (чоловічого роду), якого вважали, разом з богинею (праматір'ю), родителем всього живого у світі».

Найдавніша українська керамічна писанка, яку знайшли археологи, датується IX ст. після Р. X. Загалом таких писанок при розкопках було знайдено близько 70 штук; вони були дуже поширені в Київській Русі й мали характерний розпис, що виконувався особливою технікою. На загальному брунатному, зеленому, рідше жовтому тлі -- сплетіння жовтих і зелених смуг, яке передавало «сосонку» -- вічнозелену рослину, що стелиться по землі. Ці писанки виготовляли у великих містах, де існувало виробництво цегли і керамічної плитки, таких, як Київ, Чернігів тощо [9, с. 6].

На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в Х--XIII ст. Запроваджуючи християнство на Русі, церква вдало використала язичницькі вірування і народні звичаї, в тому числі й святкування Великодня навесні як пробудження всього живого на землі, що збіглося з християнськими пасхальними святами на честь воскресіння Ісуса Христа [7, с.187]. Це так звані писанки, порожні всередині, з отвором для ручки з тупого кінця, їх поверхня вкрита поливою з розписом або круговими смужками. Усередині такі писанки мали керамічну кульку і при потрясінні торохкотіли. Орнаментальних хвилеподібних ліній на низці сім. Традиція виготовляти різноманітні шумові предмети до Великодніх свят також була багатовіковою в Україні. Це -- калатала, стукалки, довбешки, брязкальця; ними хлопці відганяли «нечисту силу», а дівчата, йдучи колом, співали й заплітали «Шума».

У деяких писанках княжої доби хвильових ліній орнаменту дев'ять. Композиція починається і завершується колами. Точнісінько, як віха на Зелену неділю, її на Подніпров'ї робили з довгого стовбура, на низ і на верх чіпляли по колесу. Все це заквітчувалося травою та квітами. Потім віха вкопувалася у землю. По ній, ніби в писанці відтворювалося коло земне і коло небесне, а між ними «Дерево життя» -- Дерево світобудови. Воно єднало небо і землю, людину й Бога [14, с. 21]. Улюбленими кольорами майстрів були жовтий та світло-зелений на темному, здебільшого коричневому або чорному, тлі. Рідше траплялися комбінації білого, червоного і чорного кольорів [7, с.187].

В Україні з писанками чинили магічні дії. Дбаючи про майбутній урожай, на весняного Юрія писанки котили по зеленій пшениці і закопували їх у землю. У великодній ранок молоді вмивалися водою, в яку перед тим клали крашанки і срібні монети, що мали надавати їм сили й краси. Писанки були оберегом житла від грому й вогню, а людей і тварин охороняли від лихого ока [7, с.188].

Цілком ймовірним є молитовний аспект писанки, на це наштовхують свідчення примовлянь у процесі писання й особливий, подібний на молитовний настрій; напевно, знаки-символи вмовлялися відповідно до змісту, який в них вкладався, наповнювалися внутрішньою енергією, що надавала їм дієвої сили того чи іншого побажання; можливо, такий молитвослов був усталений для тих чи інших типів писанок, а отже, для різних категорій людей, яким вони призначалися. Писанкарка мала б словом і думкою -- формулами-замовляннями, що переходять у молитву, -- «замолити», закріпити магічну силу в зорів, адже писанка належить до обрядової дійсності, якій притаманна синкретична єдність мислених, словесних, зображальних та інших форм. Окрім того, давні в зори -- це графічний запис молитви-прохання: про дощ, врожай, про жіночу плідність [9, с.8]. Прикрашені відповідними узорами, писанки водночас були яскравою оздобою кошика з харчами, який несли до церкви святити, а потім їх виставляли на видному місці на столі. З випорожнілих писанок виготовляли так звані голуби, додаючи з кольорового паперу хвіст, крила, а голову робили з тіста. Цими голубами та писанками, нанизаними на шнурочки, прикрашали житло, насамперед поблизу ікон [7, с.188].

Люди в давнину вважали, що символічні знаки, які наносили на писанку, мали для людини магічну силу, і писанкарка не мала права вносити зміни у її малюнок, так само як не можна змінювати слів молитви, -- це було порушення не тільки канону, а релігійно-світоглядних законів, які за ним стояли. Отже, століттями в певній місцевості писалися писанки з одними і тими ж орнаментами, хоча деякі писанкарки і додавали до традиційних в зорів свої елементи, які, втім, не руйнували загального задуму, а також, оперуючи певним набором символічних знаків, створювали нові композиції. При цьому в народній пам'яті залишалися найкращі зразки, які відтворювали з року в рік. Таким чином відбувався розвиток писанкарства [9, с.8].

Але у 20 - 30-х роках XX ст., у часи войовничо-атеїстичної пропаганди, писанки були зараховані до шкідливих культових атрибутів, а ті, хто їх виготовляв, заслуговували зневаги, висміювання, а пізніше -- покарання.

Виготовлення писанок припинилося у центральних та східних, а потім і західних областях, за винятком віддалених карпатських сіл.

У 60-х роках XX ст. у зв'язку з посиленням інтересу до народного мистецтва відновилося й писанкарство. Навесні, перед великодніми святами, у Вижниці, Косові та Коломиї народні майстри продавали писанки на ярмарках, сприяючи цим стихійному виникненню писанкарського промислу. Проте писанкарство не сягало далі Прикарпаття і відроджувалося дуже повільно, оскільки було майже повністю забуте і втрачене. У 70-х роках писанки як твори народного мистецтва вже експонувалися на виставках. З'явилися приватні колекції писанок. Відновилося виготовлення писанок із дерева, відоме у XVIII--XIX ст. У 80-х роках до писанкарства звертаються професійні художники, народні майстри старшого покоління. Щорічно організовуються зарубіжні виставки писанок, у яких беруть участь майстри як з України, так і з української діаспори [7, с. 189].

Писанка - це не просто розписане яйце, це образ світового яйця в яке складені символи віри, знань, традицій та ін. Писанка стала архетипом у мистецтві.

Архетип - прообраз, початкова ідея, формуюча творчу активність. В художній діяльності архетипом називають певний історично складений тип, характер сприйняття дійсності, світовідчуття і світосприйняття. Історія мистецтва створювала різні архетипи художнього мислення людини і тоді майже в у всьому протилежне. Окремі архетипи складають основу історичних типів мистецтва і художніх направлень, всі вони амбівалентні неоднозначні і несуть в собі протилежне двійникове начало, яке дає імпульс до розвитку. Всі архетипи не несуть оцінювальних характеристик, вони не хороші і не погані а в рівній мірі необхідні і самодостатні для непереривного історичного розвитку мистецтва. Відомі в історії архетипи обдумуються і інтерпретуються в процесі створення конкретно-історичної художньої форми і тому вони завжди актуальні. Архетип завжди колективний, він унаслідується цілими етносами і епохами та конкретизує культурну традицію но в той же час, являється основою естетичного (суб'єктивних) почуття та уявлення. Писанка являється архетипом - це прообраз, початкова ідея, яку відображає народ. Писанкарство вид народного мистецтва який ніколи не вмирає, а навпаки тільки розвивається та набуває нового значення [6, с.484].

З мистецького погляду писанка вражає витонченістю розпису на маленькій площині; довершеністю і багатством композиційних варіантів й орнаментальних елементів та мотивів. Захоплюють ці мініатюри і своєю динамічністю, оскільки іноді потребують особливого сприйняття -- оберту на 90°, 180°, а то й на 360°; часом такий рух буває ще складнішим, і ти оком біжиш за безконечником, як за філософією життя -- без початку і кінця, -- усвідомлюючи, що десь тут, в яйці, криється загадка життя та смерті. Окрім ритму ліній, писанка -- це ритмоколір, що своєю чистою колористикою нагадує символічні слово-кольори замовлянь або останній малярський авангард. До того ж художня форма -- «ритмічна організація, орнаментальність, стилізація, узгодження з формою предмету» -- невіддільна у ній від знакового змісту [9, с. 9].

Упродовж багатьох тисячоліть життя людини було тісно пов'язане із силами природи, тоді ж виробилась своєрідна мова спілкування з навколишнім світом за допомогою великої кількості знаків та символів. На багатьох пам'ятках древності зустрічаються схематичні малюнки, що не є зображенням реальних предметів чи істот. Ці малюнки, що з'явилися в доісторичні часи, побутують в народному декоративному мистецтві і досі. Повторюючись протягом тисячоліть, переходячи від одного народу до іншого, вони не зникають і не змінюються, утворюючи орнаментальний декор. Це - символи, тобто графічна фіксація релігійних понять та уявлень ще до виникнення писемності [2, с. 45].

Кожний предмет народного мистецтва поряд з практичним призначенням в обряді відігравав роль знака соціальних відносин, оскільки уособлював у собі єдність символічного і практичного змісту. Саме у традиційному фольклорному середовищі предмети завжди несуть знаки, а знаки суть предмета. Образно-символічний статус зумовлюється їх функціональним призначенням у семіотичній системі свята та обряду. При включенні у цю систему вони функціонують як «знаки», обрядові символи з певною семантикою, без неї -- позбавляються цього символічного змісту, перетворюючись на звичайні ужиткові вироби... Писанка позначена найвищим семіотичним статусом, в ній знаковість, як символ оновлення життя, виражена максимально, а утилітарність -- мінімальна [9, с. 7].

Символ - одна із могутніх підвалин національної культури. Загальновизнано: справжнє мистецтво - символічне. Саме знання символіки допоможе нам усвідомити картину світу, спосіб мислення наших пращурів, їх естетичні, моральні ідеали. Функціями символів вважають узагальнене вираження науки про чудеса. Символи показують нам все, що було і що буде, причому в незмінній формі. Взагалі світ складається із символів (міфологічних, релігійних, окультних, індивідуальних, та ін.) [13, с.192].

Більшість дослідників проблеми символізму відзначають суто знаковий характер цього явища, пов'язаного з образним сприйманням реального світу.

С. Аверінцев цілком справедливо зазначає, що усякий образ є, хоча б деякою мірою, символом. Особливості функціонування символу не тільки у мистецтві, але й у практичному житті виявляє А. Хаузер: «Символ є, по суті, надтермінологічним образом, дія якого базується на різноманітності й невичерпності елементів його змісту».

Таким чином, символ має багатозначний характер, тому його не можна ототожнювати з алегорією (напр., фігура жінки з пов'язкою на очах і з терезами у руках -- алегорія правосуддя), хоча і тут мета не завжди може бути чіткою. Те ж саме стосується і поняття емблеми. Як і алегорія, емблема позбавлена багатозначності, хоча може висловлювати поняття досить широкі за змістом. Тут має значення не тільки семантика, але й її зафіксованість у понятійному плані раз і назавжди. Проте оскільки в основі алегорії та емблеми, як і символу, перебуває знак, то саме ці обставини зближують їх між собою, хоча сам символ не має раз і назавжди усталеного значення, і будь-яке його виявлення набагато ширше ідеї емблеми. Алегорія й емблема завжди мають справу з поодинокими явищами. Інша річ -- символ, котрий будь-яке окреме явище з'єднує з усією сукупністю світового буття. Тому сим-вол споріднений міфу, котрий «є безпосереднім матеріальним збігом загальної ідеї та звичайного почуттєвого образу». Таким чином, міфо-логічні образи мають символічний характер.

Символ як явище має універсальний загальнолюдський характер. Але разом з тим не можна не помітити, що часто він виражається на рівні національної свідомості народу. Загальна ідея, що її передає символ, часто набуває яскраво вираженого національного характеру; саме в символах нерідко відбиваються народні традиції, звичаї, обряди, вірування тощо, а зреш-тою, і національні риси характеру, рівень національної свідомості. Словесна символіка народу виступає важливим чинником творіння національно-культурної картини світу; навіть індивідуальні символи характерні для художньо-творчого осмислення дійсності, звичайно зумовлені особливостями національного мовного типу, мовної особистості. [13, с.194].

Писанковий орнамент розвивався багатьма століттями й тисячоліттями, бо писанки потрібно було писати щороку. Досвідчені писанкарки мали певну кількість традиційних мотивів, які вони вживали в різних комбінаціях [14, с.27]. Тому писанковий орнамент -- вважають витвором тисячолітньої традиції і столітніх змін [9, с.8]. Орнамент -- це прикраса, візерунок, побудований на ритмічному чергуванні елементів, котрі композиційно можуть утворювати орнаментований ряд, залежно від характеру цих елементів Орнамент поділяють на геометричний та зображувальний, а за тематикою -- на рослинний або зооморфний. Він є складовою частиною декоративної композиції [11, с.125].

Писанковий орнамент -- це соборний твір, і він міг дійти до нинішнього високого розвитку лише завдяки своїй консервативності, через його обрядове значення. Тематика писанок тісно пов'язана з повсякденним життям. Високохудожні пам'ятки мистецтва давніх слов'ян дають уявлення про їх багатогранний життєлюбний характер. У цей час створюються такі орнаментальні мотиви та композиції, які стануть з часом своєрідними канонами у народному мистецтві. Це, наприклад, симетрична композиція з двома кониками та деревом або жінкою всередині, яка у вишивці, розписах, ткацтві, різьбленні, писанках збереглися до наших днів [14, с.27]. Орнамент часів Київської Русі з переважно міфологічним змістом відзначається багатством мотивів, форм, забарвлення, наявністю давньої символіки. Удосконалюючись з плином часу, він ліг в основу орнаментики українських народних писанок [14, с. 26]. В останні десятиліття широко побутувала думка, що розмальовування яєць до Великодня існувало лише в західних районах України, а у східних переважав спосіб одноколірного фарбування яєць у відварі з лушпиння цибулі або в анілінових фарбниках. Однак останні дослідження дозволяють стверджувати, що поряд з крашанками традиційно існувало ще й розписування яєць чіткими геометричними мотивами рослинного походження, що мали глибокий духовний зміст. Треба зауважити, що кожна місцевість, а іноді і кожне село мали свої особливості і традиції не лише у виборі орнаментальних мотивів, а й у розміщенні елементів та забарвленні яєць [14, с.27].

Звичайно, орнамент заслуговує окремого слова. Деякі його ідеї -- зображення дощу, зерна -- нагадують форми примітивного мистецтва наскальних малюнків. Особливістю візерунку є те, що він не показує (не зображає речі такими, якими вони є, а розповідає (передає загальну ідею), наближаючись цим до піктографічного письма. Орнамент української писанки загалом перегукується з орнаментом посуду Трипільської культури, а це 3500-1700 років до Р. X. Вчені знаходять перегуки і з орнаментом вишивки та килимів, настінного розпису, кераміки, різьби по дереву, що й цілком зрозуміло, адже декоративні в зори -- це по суті традиційні обереги, якими позначалося все довкола -- тканину, стіни, дерево, посуд тощо. [9, с. 9].

Композиції переважно зумовлені членуванням сферичної поверхні меридіальними, поперечними та косими лініями на поля всілякої конфігурації. Лінії ці завжди світлі, чітко розділяють суміжні кольорові ділянки, що нагадує прийоми давньогрецького вазопису, давньоримських орнаментальних композицій. Часом уже характер членування стає головною просторовою ідеєю візерунка писанки, визначаючи її назву: «бариль-це» (виділення широкої поперечної смуги), «безконечник» (поділ поверхні безперервною спіральною чи хвилястою лінією), «сорок клинців» (перехрещення чотирьох меридіанів, екватора і чотирьох косих окружностей, що утворює 48 дрібних трикутних ділянок).

Висновки

Виходячи з того, що писанка -- найпродуктивніший вид українського народного мистецтва XIX ст. (щовесни в кожному селі виготовляли принаймні від кількасот до двох-трьох тисяч нових зразків), вона не могла не стати стилеутворюючим фактором для решти видів, у першу чергу для стінопису, мальованої кераміки. Втім, і зворотні процеси мали місце, що засвідчують назви візерунків писанок: «вишиванка», «зоря з ляхівкою», «мережанка», «плахтова», «рушничок», «ситцева», «шиті рукави» тощо. У кожному регіоні пропорційний лад і колорит писанок утворює стилістичний ансамбль з рештою видів народного мистецтва [12, с.152].

Страницы: 1, 2