Гетьманщина і розвиток українознавства
p align="left">Однак люта реакція не змогла знищити самого українознавства і в УРСР, і за її межами. Інша справа, що доля його, як і доля України та її поборників, стала невимовне тернистою, її шлях та характер -- суперечливими. Щодо шляху розвитку в УРСР, то бачимо дві реальності та тенденції. Перша -- це інерція 20-х років, коли окреслився багатогранний науково-дослідний розгін. На його основі ще в середині 30-х років готуються матеріали не лише з окремих проблем і галузей, а й для видання української енциклопедії. Збирається й систематизується величезний, накопичений роками, багатогалузевий досвід. Могла настати епоха освітньо-культурного ренесансу, розквіту національно-духовної свідомості, а відтак державотворення. Але вже на повну потужність запускається репресивна гільйотина, нищиться не лише інтелігенція, а й ґрунт української культури -- селянство. Зденаціоналізоване робітництво піддається ще інтенсивнішій духовній кастрації. І наукове українознавство знавісніло виполюється з вітчизняної ниви.
Віддана найвищим ідеалам частина інтелігенції піддається тортурам, однак не складає крил, і в кінці 50-х на початку 60-х років спалахує динамізмом протесту нова генерація шукачів істини, справедливості, свободи. Її дискредитують судовищами й нищать концтаборами, та вона знову активізується в кінці 80-х років і на початку 90-х посіяні шістдесятниками нею зерна національної свідомості, гідності, честі дають буйні сходи й зумовлюють державотворчу енергію та філософію народу, який 1 грудня 1991 року на референдумі рішуче висловлюється за самобутньо-суверенний, демократично-гуманістичний шлях розвитку.
Друга реальність -- жахлива політика хамелеонства: коли під машкарою українознавства в системах виховання, освіти, культури, навіть державної політики, мов блекота, впроваджується українофобія.
Її методологія -- протиставлення загальнонародного -- «класово-пролетарському», а національного -- загальнолюдському, глобалістичному «Не помічаючи», що інтернаціональне -- це між, а не поза чи над національне, речники цієї методології почали створювати культ «інтернаціоналізму», що на ділі означало анафему усьому національно-визначеному й утвердження на базі російського месіанізму Іdее Fіх світової революції та вселюдської єдності -- запоруки імперії, того III Риму, про який мріяли ще російські ідеологи церкви та імператори і прообразом якої у 70-х роках було оголошено «нову історичну спільність людей -- радянський народ».
Ідеалізація псевдо-інтернаціоналізму з 30-х років XX ст. стала не тільки теоретичною оболонкою, а й практичним змістом політики СРСР, унаслідок якої суверенні республіки втратили не лише політичну незалежність, а й право бути господарями своєї території (з конституцій було вилучено навіть положення про те, що кожен народ є власником землі, природних ресурсів, матеріальних благ, усе те оголошувалося «спільним», хоча розпоряджалася ним тільки центральна влада), своїх систем ладу, економіки, права. Загальнодержавною була оголошена російська мова (крім усього іншого -- і як єдина форма прилучення до культурних надбань інших народів). Зате було надано право відмовлятися від вивчення дітьми... рідної мови. Учителям-русистам, як і за царизму, держава почала доплачувати надбавку, хоча умови їхньої праці порівняно з іншими педагогами стали незмірно легшими. Зрусифікованими виявилися системи освіти, науки, культури, державного управління. Практично Україна знову була обернена на провінцію.
Закономірно, що знову стали підноситися як аксіоми версії, згідно з якими про українців і Україну можна говорити хіба з XIV століття (отже, Київська Русь -- питома земля українців! -- опинилася поза межами історії, держави, права, культури, релігії українців); що вони не мають власного генезису; що Гетьманщина -- ще один доказ недержавності мислення та психіки українців, які одвічно хотіли тільки одного -- «злиття» («воссоединения») з росіянами.
Відома історично-літературна пам'ятка XVIII ст. «Разговор Великороссии с Малороссией» С. Дівовича, у якій Україна говорить суперниці:
Что ты пугаешь меня? Я и сама храбрусь.
Не тебъ, государю твоему поддалась...
...Не думай, чтобы ты сама была мнъ властитель,
Но государь твой и мой -- общий повелитель,
А разность наша есть в приложенных именахъ:
Ты Великая, а я Малая -- живем в смежных странахъ,
Так мы с тобою равны...
Вона достатньо чітко розкриває і суверенність мислення Малоросії, і почуття її гідності та державності. Однак навіть документи минулих епох не зупинили новочасних істориків перед тенденційним лицюванням фактів та впровадженням настанов, згідно з якими історія України навіть після національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького трактувалася лише як волевияв народу до злиття, а прагнення його вождів до суверенітету -- лише як зраду інтересів свого народу. Подібний підхід був виявлений і до ідей кирило-мефодієвських братчиків, до історії УНР, Гетьманщини та Директорії, до процесів і подій середини та кінця XX ст. Виходило так, що ворогом українського народу, його свободи, добробуту, щастя поставав уже й сам український народ...
Деформація історії (до речі, писаної про Україну й українською мовою) неминуче призведе й до деформації у висвітленні української культури, мови, освіти, науки (соціально-історичної, природничої, гуманітарної): вони оцінювалися через призму інтересів не України, а її сусідів; і в основу досліджень та висвітлення клалися методологічні засади не наукові, а кон'юнктурно-ідеологічні. Як приклад, можна навести позицію, з якої розглядалася історія української словесності навіть в академічних виданнях 50-80-х років: «Дійовою зброєю радянських літературознавців, у тому числі літературознавців радянської України, були статті, доповіді, промови, листи В. Леніна і Й. Сталіна, в яких викрито класові основи буржуазного націоналізму, розроблено засади партійної політики в національному питанні. З цього погляду велику роль відіграв лист Й. Сталіна до Л. Кагановича та інших членів Політбюро ЦК КП(б)У від 26 квітня 1926 р., -- писалося в «Історіях» української літератури і 1964, і 1970-х років (у 8 томах). -- В цьому листі було викрито ворожі спроби українських буржуазних націоналістів відірвати розвиток української радянської культури і літератури від російської літератури та літератури народів інших радянських республік...». З того не важко переконатися, що і головні засади не співвідносилися з суттю предмета -- художньою творчістю і були ґрунтовані тільки на політичній орієнтації, а лист до Кагановича, як відомо, ознаменував початок наступу на всю українську інтелігенцію, літературу, культуру, що уже на початку 30-х років призвело до жахливих масових репресій.
Природно, що О. Довженко, П. Тичина, О. Гончар, Г. Кочур, А. Малишко, «шістдесятники» розпочали з відродження традицій не лише Київської Русі, Гетьманщини, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, а й діячів відродження 20-х років XX ст. А І. Дзюба у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» показав і справжню суть антиукраїнської політики, і її причини та неминучі наслідки. З того часу починається новий етап осмислення та розвитку українознавства. І цілком логічно, що пов'язується він з боротьбою за демократизацію й гуманізацію життя суспільства та створення Української суверенної держави.
Неоднозначний процес становлення та розвитку й зарубіжного українознавства. На жаль, як зазначав Ю. Шерех (Шевельов), і в Польщі, Чехії, Німеччині, Канаді, США, де містилися цілі осередки української інтелігенції, не обійшлося без загострення ідеологічних підходів та поглядів. Як наслідок -- та ж одномірність у трактуванні людей, явищ, подій, лише протилежної орієнтації: що (і хто) в СРСР підносилося, те (і ті) за рубежами гостро засуджувалося. Не враховувалося, що не всі могли (та й не повинні були) емігрувати, як катастрофою закінчилося б масове самогубство еліти нації. За умов казарменно-тюремної демократії йшлося про елементарне виживання (що, природно, не може виправдати активного слугування антиукраїнській політиці, життєдіяльності хамелеонів і яничарів-манкуртів).
Та різні підходи (як зазначає той же Шерех, -- критика вглядова, коли шукається істина, і наглядова, коли вона виконує лише поліційні функції) -- явище всезагального поширення. На щастя, і в українстві на чільні позиції вийшло аналітичне, об'єктивно-конструктивне українознавство.
На доказ наведемо окремі факти.
Ще з початку 30-х років готується і видається 3-томна «Українська загальна енциклопедія» (Львів-Станіслав-Коломия. За редакцією Івана Раковського). 1935 року Ю. Липа видав літературознавчу працю «Бій за українську літературу». Теоретично насичена, масштабна ерудицією, вона вводила читача в широке коло тенденцій, фактів, імен на межі XIX-XX століть й змушувала бачити і всю європейську, й «радянську» літературу не тільки через більшовицькі окуляри. Однак автор відчув, що це -- надто вагомий, а все ж -- лише одногалузевий фактор народної о буття. Потрібна ж історично й науково універсальна перспектива. І Ю. Липа 1938 р. видає нову працю -- «Призначення України» (Львів, в-во «Хортиця»). Як і в однойменній книжці В. Винниченка, центральна ідея цієї праці -- «відродження нації». Але стиль не стільки публіцистичний, скільки історико-політичний: у п'яти частинах дослідження Ю. Липа висвітлює тисячолітній шлях українства і найголовніші фактори його розвитку, долі, характеру та перспективи: географічні, економічні, соціально-політичні, етнічно-демографічні, культурно-психологічні, державно-національні. При цьому Україна бачиться як у внутрішньому генезисі, так і у зв'язках зі Сходом та Заходом, як і тисячу років назад, так і в ХХ ст.
Закономірно, що поява саме такого типу досліджень і спонукала, й дала змогу створити «Енциклопедію українознавства», а водночас -- підготувати праці історіософського, отологічного, філософського, культурологічного, соціально-економічного, політичного змісту, які з наукових позицій підбивають різні грані буття українців. Серед них -- і « Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус» Ю. Шевельова, і літературно-культурологічні дослідження у 4-х томах Ю. Бойка (Блохіна) та у 2-х томах Є. Маланюка (серед яких особливе місце посідає «Малоросійство»); «Історія української культури» І. Крип'якевича та ін. авторів (1937, 1990 роки); і «Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. У 3-х томах». Упорядники Т. Гунчак і Р. Сольчаник; «Слідами піонерів. Епос української Америки» У. Самчука; «Українці в Японії» І. Світа; «Україна і Росія у світлі культурних взаємин» П. Голубенка; «Студії до історії українців Канади» М. Марунчака; «Матеріали до українсько-канадійської фольклористики й діалектології» Яр. Рудницького; «Розстріляне відродження» Ю. Лавріненка; «На магістралях доби» Г. Костюка; «Сучасна література в УРСР» І. Кошелівця; «Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис» О. Воропая; «Україна. Історія» О. Субтельного; нариси про українських гетьманів, написані В. Антоновичем, Л. Винарем, І. Борщаком; «Тисяча років української культури» М. Семчишина.
Особливий етап розвитку українознавства -- 90-ті роки ХХ ст.: після референдуму 1 грудня 1991 р. вітчизняний і зарубіжний наукові потоки зближуються, а то й зливаються; держава, що раніше нищила українознавство, стає його захисником і виразником.
Природно, що на цьому етапі перевидаються літописи різних авторів і епох, «Велесова книга» (1990, 1995), історичні праці В. Антоновича, Х. Вовка, М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Костомарова, М. Максимовича, Д. Чижевського, А. Жуковського, Г. Ващенка; стають доступними для читачів України «Щоденник», «Відродження нації» В. Винниченка, «Теорія нації» В. Старосольського, «Дух нації» А. Княжинського, «Призначення України» Ю. Липи. З'являються історичні дослідження М. Семчишина («Тисяча років української культури», К., 1993), М. Брайчевського («Конспект історії України», К., 1993 «Літопис Аскольда», К., 2001), О. Апанович («Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність», К., 1994), О. Субтельного («Україна. Історія», К., 1991), колективні збірники українознавців: «Старожитності Русі-України» (К., 1994), «Українознавство в розбудові держави» (К., 1994), «Національні відносини в Україні у XX ст.» (К., 1994), «Українська література в загальнослов'янському і світовому контексті» (К., 1988-1994), «Українська культура. Історія і сучасність» (Львів, 1994), «Філософія» (К., 1991), «Багатопартійна українська держава на початку XX ст.» (К., 1992), «З порога смерті...» (К., 1991), «Культурне відродження в Україні» (Тер., 1993). А також праці з окремих напрямків українознавства: «Історія України ХХ ст..» Т. Гунчака; Г. Касьянова («Українська інтелігенція 1920-х -- 30-х років», К., 1992), П. Кононенка («Українська література. Проблеми розвитку», К., 1994, «Українознавство», К., 1994; «Свою Україну любіть…», К., 1996; «Українознавство», К., 1996), Л. Лук'яненка («Не дам загинуть Україні!», К., 1994), Ю. Шаповала («Людина і система», К., 1994), нові видання і дослідження А. Жуковського, В. Маркуся, В. Смолія, М. Панчука, С. Пирожкова, що вносять важливі корективи в історію, теорію й методологію українознавства. Наближається до завершення підготовка тритомної «Енциклопедії українознавства» французькою мовою.
ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
Бібліографія -- галузь науково-практичної діяльності, яка полягає в підготовці і поширенні науково-систематизованої інформації про книги та інші видання з метою впливу на їх використання.
Ідеологія -- система політичних, правових, етичних, художніх, філософських, релігійних поглядів; суспільна свідомість.
Краєзнавство -- комплексна наука, що різнобічно вивчає окреслену частину країни (регіону, області, населеного пункту). Основним завданням краєзнавства є вивчення рідного краю. Предметом такого вивчення є конкретний регіон.
Народознавство -- наука, що досліджує етнічні спільноти на предмет визначення специфічних ознак і функцій, виявлення їх змісту та закономірностей процесу становлення з погляду забезпечення існування етносу.
ЛІТЕРАТУРА
Кононенко П. Українознавство: Підручник. -- К.: Либідь, 1996.
Баран В.Д., Баран Я.В. Походження українського народу. -- К., 2002.
Брайчевський М. Конспект історії України. -- К., 1994; «Літопис Аскольда», К., 2001.
Грушевський М. Історія України-Руси -- К., 1991-1997.
Дорошенко Д. Огляд української історіографії. -- К., 1990.
Єфремов С. Українознавство. -- К., 1920.
Інститут українознавства. -- К., 2002.
Історія української школи та педагогіки: Хрестоматія. -- К.: Знання, 2003.
Калакура Я.С. Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни // Збірник наукових праць НДІ українознавства. Том І. -- К., 2003. -- С. 322 -- 330.
Кононенко П.П. «Свою Україну любіть...» -- К.: Твім Iнтер, 1996.
Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Феномен української мови. -- К.: Наша культура і наука, 1999.
Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Освіта ХХІ ст. Філософія родинності. -- К.: Артек, 2001; Український етнос: ґенеза і перспективи. -- К., 2002.
Кононенко П.П., Токар Л.М., Маляренко Л.Л. Українознавство в системі освіти: Довідник джерел з питань змісту, методології та методики викладання. -- К., 1996.
Крисаченко В.С.Українознавство. Хрестоматія-посібник. У 2-х кн. -- К.: Либідь, 1996.
Максимович М. Киевъ явился градомъ великимъ… -- К., 1994.
Мишанич О.В. Українознавство як світова наукова дисципліна // Збірник наукових праць НДІ українознавства. Том І. -- К., 2003. -- С.114 -- 121.
Калакура Я.С. Українська історіографія. -- К.: Генеза, 2004.
Ільєнко І. В пазурах у двоглавого. -- К., 2004.
Навчально-виховні програми з українознавства. -- К.: Знання України, 2001.
Українознавство. Навчальна програма нормативної дисципліни для середніх навчальних закладів. -- К., 2004.
Українознавство. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти. -- К., 2004.
Філологія як українознавство: навчальний посібник / Укл. П.П. Кононенко, А.Ю. Пономаренко, С.П. Денисюк та ін. -- К., 2003.
Горенко-Баранівська Л.І. Культура як українознавство. -- К., 2003.
