Жизнь и творчество С.В. Панасенко

про волю. В дружньому колі лунала бойова пісня “Шалійте, шалійте, скажені

кати”, лунали бадьорі та журливі мелодії рідного народу.

В семінарії Степан Панасенко вступає до літературно-художнього

гуртка. У роботі цього гуртка майбутній педагог і письменник брав

найдіяльнішу участь.

Немало води спливло за три літа. Змужніли хлопці, розуму набралися.

Настав час прощання. А далі – в путь. До якого ж берега пристане хиткий

човен його, Степанової долі?

По закінченню семінарії Степану Васильовичу було видане свідоцтво, в

яке було записане: “ Стефану Васильєву Панасенко, сину козака,

дев’ятнадцяти лет в том, что он, при отличном поведении, оказал успехи:

В Законе Божем 4

Педагогике 5

Русском языке 5

Церковнославянском языке 4

Математике (арифметике,

Геометрии и землемерии) 4

Истории 4

Географии 4

Естествоведении 4

Пении 3

Чистописании,

Рисовании и черчении 4

Практических занятиях преподования 4

Гимнастике 4

Ремёслам не обучался, но обучался игре на скрипке и может обучать

пению…

Он удостаивается звания учителя начального училища и при поступлении

на означенную должность имеет пользоваться всеми правами, той должности

присвоенными.”

Осінь 1898 року. Село Потоки під Каневом. Тут по закінченні семінарії

опинився молодий учитель. Школа в старій напівструхлявілій хаті під

солом’яною стріхою. З кутків тягне вогкістю й цвіллю. Сиро, непривітно.

Майже така сама вчителева квартира. Голі стіни, голий стіл, кривоноге

ліжко, три стареньких стільці. Оку нема за що зачепитися. Сумно на душі у

Степана, жура серце діймає. Правда, його тепер величатимуть “гоподин

учитель”. Та дарма! Він зроду-віку не забуде свого мужицького коліна.

Не горнувся Степан у семінарії до поповичів та куркуленків, а тепер і

поготів не запобігатиме ласки у панів та підпанків. Нізащо в світі! Перед

ним висока місія просвітителя дітей сільської голоти. Ось до кого

слатиметься його життєва дорога.

Праця в школах

Сповнений молодечого запалу, учитель Потоцької однокласної школи

поринув у роботу. В класі – більше сотні учнів (чотири групи). Єдиних

підручників немає. До якої методики вдатися, якого способу добрати, щоб за

таких умов навчити дітей хоч по складах читати і без грубих помилок писати?

Учитель думав, міркував, зважував. І таки знаходив вихід. Його учні багато

й залюбки читали, самостійно розв’язували складні задачі. А особливо

захоплювали їх усні розповіді, перекази цікавих історій. Школярі полюбили

науку, свого наставника. Бешкетники, й ті принишкли, втяглися в роботу. А

як загорялися дитячі оченята, коли вчитель читав їм вірші, казки,

оповідання рідною мовою, коли вчив співати задушевних українських пісень.

Для дорослих молодий учитель організував вечірні класи. А згодом

утворив аматорський драматичний гурток. П’єси ставили не тільки в Потоках,

а й у навколишніх селах. Добра слава про вчителя полинула по всьому повіту.

Літні селяни любили і поважали Степана Васильовича, а молодь мало не

на руках носила. “Дихало на мене привітом, теплом могучого рідного народу,

і хотілось пірнути в його теплу глибінь, в саму гущу”, - згадував

письменник.

Бурхлива діяльність учителя не сподобалась місцевим панкам. Піп

Діановський спочатку не спускав ока з Степана Васильовича, а далі заходився

повчати: мовляв, навіщо мужикові грамота, хай краще молиться богу. Але ні

піп, ні пристав, ні урядник – ніхто з місцевого начальства так і не зміг

перетягнути на свій бік молодого вчителя.

Одного разу Степан Васильович став свідком обурливої сваволі і

знущання писарчуків у канцелярії пристава над безвинним сільським парубком.

Він писав про це в газету. Допис, навіть у переробленому, значно

пом’якшеному викладі, зчинив переполох серед сільського начальства. На

непокірного вчителя посипалися доноси губернаторові.

За розпорядженням інспектора Степана Васильовича перевели до

Богуслава. Тут на молодого учителя знову чекала клопітлива праця з

непідготовленими учнями. Клас складався з учнів різної підготовки:

одногодники, двогодники, тригодники і навіть більше, - це була 1-ша група,

кошара із сирим матеріалом, з якої за рік треба було витягнути 30-40 для

дальшої групи. Систему цю завів хитрий лис, завідуючий, якому в старші

групи доходили кращі й здібніші учні. Звичайно, при такий системі вжити

якихось методів не було ніякої можливості. Праця була хаотична, утомна й

нецікава. Завідуючий був старий лис, з медом на устах, якого, проте, радили

мені стерегтися. З попом, гонористим протоієреєм місцевого собору, при

першій прояві з його боку до себе зневаги став “на ножі”, примусивши його

поводитися чемно. Попечителя школи, лісничого удільних лісів, перед яким

вся школа становилась “на задні”, знати не хотів і не визнавав ніяких його

прав над учителем. Та найстрашніше – провінційне міщанське болото,

приниження і моральне спустошення багатьох колег, безбарвна, затуркана

місцева інтелігенція. Гидко було дивитися, як деякі вчителі згиналися в

покорі перед панами й підпанками. Але були в Богуславі й інші люди –

робітники, ремісники, яких налічувалося у містечку кілька тисяч. Серед них

жив волелюбний дух, ширилися революційні настрої. Молодий учитель охоче

спілкувався з робітниками, приходив до них, брав участь в обговоренні

громадських подій.

Молодому вчителеві не було з ким поділитися своїми болями, і він

звіряє бентежні роздуми паперові. “Разом із моєю видною для всіх працею у

мене одбувалась і друга, нічна, таємна, якої не хотів показувати нікому.

Часто після вечірньої праці, коли з школи порозходяться мої гості, я

зачинявся в кімнаті, витягував свої зшитки і писав, гортав сторінку за

сторінкою, аж поки не заглядав у вікна світанок… Папір, здається, горів під

рукою .…Це був або мій таємний щоденник, куди я заносив свої учительські

жалі та кривди, а той таємна кореспонденція, до газети, яка розросталась до

розмірів огневої статі, а то – вірші про поселенців, що мусять кидати свою

Україну”.

Так з’явилася поема “Розбита бандура” – твір про злигодні бідняків-

переселенців, надісланий автором до журналу “Киевская старина”, але на

жаль, не надрукований. Першим твором письменника, що побачив світ було

оповідання з учительського життя “Не устоял”, опубліковане в 1903 році на

сторінках “Киевской газеты”.

Письменник Є.Кротевич, що зустрічався в цей час з Степаном

Васильовичем в одному з робітничих гуртків згадує, як, розповідаючи про

загальний страйк робітників у Києві, учитель вигукнув:

- Починається революція, товариші!

Він і промови свої всі починав саме цим рідко вживаним тоді словом

“товариші”.

За доносом київському губернатору Панасенка незабаром звільнили з

посади. І почалося його “летюче, невпокійне учителювання”, що бувало по

троє учительських місць мусив міняти на рік. Після звільнення, сік-так, зо

всякими застереженнями й умовами, одержав місце в убогій школі в селі

Карапишах між безталанними вчителями. “Пам’ятаю: завжди курява, в класі

гамір, темрява така, що діти порозлазяться по вікнах, а маленькі граються в

жмурки. Та ще пам’ятаю, як,, вернувшись із класу молодий спітнілий учитель

кашляв кров’ю.” - писав Степан Васильович. І півроку не був, перекинувся на

Полтавщину. Тут знову осміхнулося йому примарне щастя. Школа двокласова,

гарна, з начальства ніхто не заглядає, співробітники – учителі – хороші.

Робота налагодилась. Діти люблять, люди поважають, колеги умовляють: “Годі

вам жити циганським життям, залишайтеся назавжди у нас “директором”. Ми тут

вас оженимо й прикріпимо до місця. Так більше буде з вас користі.” “А чому

б, справді не окопаться тут?” - майнула спокуслива думка. Але на другий чи

на третій день після таких думок була вже йому й кара за їх. Наказ

інспектора: за 24 години перебратися за помічника в Драбівську школу.

За інспектора там був прозваний між учительством Діоклетіаном лютим,

знаменитий своїми грубощами інспектор Кішка. Другий пакет був такий од

його: ”Приказываю… в течении 3-х часов с момента получения сего выехать из

Буромской школы…”

За пакетом зразу увійшов старшина з папером. Старшині од інспектора

теж наказ: прослідить, щоб неодмінно за 3 години учитель вибрався з школи.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9