Політичний портрет М. Грушевського
переїзду на береги Дніпра вчений зберігає якнайтісніші зв'язки зі Львовом.
На чолі Центральної ради
Початок першої світової війни захопив родину Грушевських у Карпатах. Шлях
додому виявився складним і небезпечним: через Відень, де були давні знайомі
и друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той час ще не
знала, на чиєму боці вона воюватиме. Звідти через Румунію повернулися
додому, в Київ. Та місцева влада зустріла історика холодно, і недовірою. На
підставі наклепницькогозвинувачення в «симпатіях до Австрії» його було
заарештовано і посаджено в Лук'янівську в'язницю. Щоправда, під тиском
масових протестів у Києві, Петрограді і навіть в Нью-Йорку власті зрештою
звільняють видатного вченого, але депортують разом з родиною до Симбірська.
Невдовзі Грушевським дозволяють переселитися до Казані. До 1916 року
професор викладає в Казансько-му університеті — цьому своєрідному притулку
багатьох опальних петербурзьких, московських та українських вчених-
дисидентів. Згодом родина одержує вид на жительство в Москві, але із
забороною відвідувати Україну під будь-яким приводом.
Лютнева революція 1917 року звільнила Грушевського з-під нагляду царської
охранки. Він негайно повертається в Україну і поринає в політичне життя. Ще
під час перебування видатного вченого в Москві його заочно обирають лідером
Товариства українських поступовців. Виконавчий орган Товариства дуже швидко
трансформується в Центральну раду, яка діє як громадська організація,
об’єднуючи навколо себе широке коло людей найрізноманітніших класових,
ідеологічних і політичних переконань. Досить несподівано для самих її
засновників — поміркованих ліберально-демократичних діячів Є. Чи-аленка, С.
Єфремова та Д. Дорошенка, соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри,
членів сціалістично-революційної партії
М. Ковалевського, І. Аристенка, М. Шаповала та інших — Центральна рада
дістала широку підтримку не тільки серед країнства на материнській землі,
але й поза її межами, зокрема в українських громадах Москви, Петрограда та
інших міст, де проходили мітинги, масові маніфестації на підтримку ідеї
федералізму, якою від імені Ради виступив Грушевський.
Після багатьох десятиліть гноблення всього українського і перетворения
України на «Малоросію» найголовнішим для діячів Ради стало прагнення
досягти консолідаціі, єдності українського народу представнцків різних
політичних груп. Гольденвейзер пізніше у своїх спогадах підкреслював. що на
перших порах «мы смотрели на Раду как на чисто национальное объединение,
наподобие нашего «Совета объединенных еврейских организаций» и «Польского
исполнительного комитета». Роль Грушевського и полягала в тому, щоб на
основі консолідації слабких ще політично і організаційно національних сил
перетворити це громадське зібрання в орган конституційної влади в Україні.
Дуже швидко Рада перестала визнавати виконком Тимчасового уряду, що діяв у
Києві, і звернулася до Тимчасового уряду з декларацією про надання Україні
повної автономії.
Але спроби Грушевського порозумітися з Тимчасовим урядом, або якось дійти
згоди, успіху не мали. Повернувшись до Києва, на засіданні Центральної ради
він наполягає на негайному скликанні Всеук-раїнського національного
конгресу, який відбувся 5—7 квітня 1917 р. Грушевському належала величезна
роль у згуртуванні й консолідації 700 делегатів конгресу навколо ідеї
повної автономії України. Братання на з’зді представників різних
народностей України, політичних партій і соціальних верств, писав
Грушевський, давало надію на майбутнє будівництво нового автономного ладу в
Україні.
Через місяць, 18 травня 700 солдатських делегатів, що зібралися у Києві
від діючої армії, також обрали своїх представників до Центральної ради. Ще
місяць згодом близько 1000 делегатів Українського селянського з’їзду
наслідували їх приклад. Новообраний орган підтримали и делегати Робітничого
з’їзду. Усе це спричинилося до того, що Центральна рада почала вважати себе
не тільки представницьким органом відносно невеликої групи національно-
свідомих українців, а парламентом України.
Але тоді як Тимчасовий уряд постійно ухилявся від визнання де-факто
української автономії. Центральна рада гаяла час у безплідних дебатах про
межу повноважень, обходячи такі важливі проблеми, як вироблення
законодавства, забезпечення міст продовольством, проведення земельної
реформи створення національної армії.
З самого початку свого перебування на чолі Центральної ради Грушевський
зайняв позицію гострої критики екстремістських націоналістичних елементів,
послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення української
автономії в межах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнах
імперії Романових. У своїй промові перед 100 тисячами маніфестантів 1
квітня 1917 р. в м. Києві, а також в інших зверненнях він послідовно
проголошував, що масові виступи українців «не полишають ніякого сумніву
щодо тої політичної платформи, на якій об'єднуються всі активні елементи
української людності. Се старе наше домагання широкої національно-
територіальної автономії України в російській федеративній республіці, на
демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей
нашої землі». Підтримуючи свого загальновизнаного всеукраїнського
політичного лідера на засадах авто-номії и федерації стояли майже всі
демократичні и ліберальні партії.
Спираючись на таку загальну підтримку українського населення, Грушевський
і його однодумці поклали фундаментальні принципи автономності й федералізму
в основу перших законодавчих актів Центральної ради, то були прийняті цими
своєрідними Установчими зборами України.
Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від самого початку її
заснування і до розгону австро-німецькими окупантями, Грушевськнй, за
визнанням його сучасників, значно еволюціонував вліво. Він вважав, що
очолівши молоді сили соціалістів-революціонерів, серед котрих чимало було
його колишніх студентів, допоможе їм уникнути зайвого екстремізму. Така
його позиція викликала гостру критику з боку поступовців, колишніх друзів-
лібералів і відверто націоналістичних елементів.
Палкий прихильник свободи і рівності між народами, Грушевський з обурснням
відповідав на націоналістичні вихватки харківського юриста Міхновського.
В засіданнях «Малої ради» на рівних брали участь представники «меншостей»,
в тому числі від польських партій, єврейських, загальноросійських —
кадетів, меншовиків, більшовиків, військових організацій та ін. На
спеціально присвяченому проблемам національ-ного та соціального рівноправ'я
і представництва засіданні Центральної ради було заслухано доповіді
представників «меншин», виголошені національними мовами під бурхливі
оплески делегатів та гостей. Рівні права представників усіх народів, що
здавна мешкали на Україні, були гарантовані Другим універсалом Центральної
ради—3(16)липня 1917р.
За своїм складом Центральна рада аж ніяк не відповідала тому ярликові,
який згодом за нею було закріплено так званою марксистсько-ленінською
історіографією. В ніи були представники переважно міської інтелігенції, а
також напівінтелігенції — сільські вчителі, дрібне духовенство, чиновники,
земські службовці, молодші офіцери, вихідці з заможного селянства. Оскільки
українське населення переважало у сільській місцевості, тож і в Центральній
раді більшість належала вихідцям із украінського села.
Відповідаючи сподіванням насамперед українського селянства, 10(23) червня
1917 р. Центральна рада видала свій Перший Універсал, у якому
декларувалося: «Не одділяючись від усієі Росії, не розриваючи з державою
Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати
своїм життям».
Але, як відомо, Тимчасовий уряд не поспішав з передачею хоч якоїсь частини
влади Центральній раді. Лише після страшного провалу наступу вГаличині, щоб
якось підштовхнути українців до участі у чужій їм війні за інтереси
Антанти, Керенський змушений був визнати за Центральною радою право на
урядування в п'яти губерніях (Київській, Полтавській, Волинській,
Подільській та Чернігівській) ко-лишньої царської імперїї.
Напруження у відносинах між Центральною радою і центром особливо зросло
після більшовицького перевороту в Петрограді, тому що лідери українського і
національного руху на чолі з Грушевськйм не поділяли більшовицької
концепції соціалізму. Вони вважали головним творчим класом республіки
трудове селянство, а не переважно зрусифікований робітничий клас, прагнули
зберегти нейтралітет щодо перебігу подій у Росії.
Після проголошення Декретів ІІ Всеросійського з'їзду Рад Центральна рада,
