Махно и Украина
захищали Катеринославщину, були дійсно “авангардом” і втекли першими”, -
згадував відомий діяч РКП(б) С.Гопнер.
За зізнанням самого Махна, після втечі з Гуляйполя він знаходився у
глибокій депресії і з невеличкою купкою друзів, відступив у
червоноармійських ешелонах в Ростов, Царицин, а потім подався до Москви.
Деякі сучасні дослідники вважають, що у липні 1918 р. він повернувся до
Гуляйполя за власною ініціативою. Але його тривала бесіда з Леніним і
Свердловим у травні 1918 р., під час прийому в Кремлі, заява Леніна про те.
що шляхи більшовиків збігаються з такими анархістами, як Махно, свідчать
про інше. Для більшовицьких лідерів головний була антигетьманська
спрямованість особи і вони використовували всяку можливість для розгортання
підривної роботи проти української незалежності, бо розглядали Україну як
невід'ємну частинну спільної комуністичної держави і плацдарм для
розгортання близької світової революції.
Тому 29 червня 1918 р. Махно виїхав зі столиці РРФСР як один з агентів
РКП(б), які масово направлялися тоді у службове відрядження для організації
українського підпілля. В Курську, де знаходився більшовицький центр з
організації боротьби з гетьманом Скоропадським, він затримався майже на
місяць, зустрівся з О.Чубенком, спільником по чорній гвардії. За вказівкою
керівників РКП(б) гуляйпільські анархо-комуністи отримали від голови
Закордонного бюро ЦК КП(б)У В.Затопського фальшиві документи на імена
російських офіцерів. що втікають від більшовицького терору в Україну, і
офіцерську форму. 21 липня вони були переправлені через демаркаційну лінію
у Бєлгороді. Тут, у міському готелі “Вельвю”, діяв переправний пункт, де
від'їжджаючі отримували останній інструктаж, явочні адреси і паролі від
члена ЦК КП(б)У М. Скрипника. 25 липня підпільники досягли Гуляйполя, де
зустрілися зі своїми спільниками по експроприаціях 1917 року С.Марченком,
братами Олексієм і Семеном Каретниковими, Паньком і Захаром Гусарами.
Влітку 1918 р. охоронний апарат гетьмана за допомогою австро-німецьких
військ ще контролював становище в Україні. Селянське повстання у червні-
липні в Тарамгданському і Звенигородському повітах Київщини,
загальноукраінський страйк залізничників в липні-серпні було придушено.
Тому анархо-комуністичний гурт Махна здійснював лише окремі терористичні
акти проти службовців Державної Варти, урядовців гетьманської
адміністрації, поміщиків, заможних хуторян і німецьких колоністів. Спроба
залучити до боротьби з вартою українських гайдамаків “синежупанників”,
загін яких у кількості близько 300 чол. переховувався на дніпровських
островах у районі Звонецької Вовниги, коло Олександрійська. виявилася
невдалою. Українські козаки, як згадував Махно, незважаючи на “більшовицькі
настрої”, не пішли за анархо-комуністами.
Про перші бойові операції Махна після повернення його в Гуляйполе
залишилися свідчення лише романтично-легендарного характеру. Більшість
дослідників схиляється до думки що на початку серпня Махно, Чубенко,
Марченко і С.Каретников здійснили наскок на найближчу економію Резнікова,
де захватили 7 гвинтівок, револьвер, 7 коней і 2 сідла. Експропріація
ощадної каси в селі Жеребець Гуляйпольської волості дала 38 тис. крб., на
які було куплено кулемет американської системи Кольт, револьвер і інша
зброя. Враховуючи трофеї махновців, можна зробити припущення, що їх
жертвами стали члени так званих добровільних “хліборобських” загонів
самооборони, які утворювалися в допомогу Державній Варті для забезпечення
громадського спокою і порядку, захисту відновленої приватної власності.
Вони утримувалися і озброювалися на кошти самих землевласників. Так, 7
липня Спілка земельних власників Олександрівського повіту виділила 100 тис.
крб. на організацію такого загону.
Діяльність добровольчих збройних формувань, яка спочатку не мала
нормативно-правових засад, а здебільшого викликала вороже ставлення не
тільки у селян, що під час безвладдя грабували садиби землевласників. Так
звані “каральні загони”, які керувалися відчуттям помсти, “здатні лише без
мети дратувати населення”, - доповідав 10 серпня гетьману Міністр
внутрішніх справ І.Кістяківський. Гетьманський уряд намагався покласти край
свавіллю цих загонів і обмежити їх дії лише охороною громадського спокою та
запобіганням антивладних виступів. У циркулярі за підписом директора
Департаменту Державної Варти П.Акермана від 16 липня 1918 р. до губернських
старостів і міських отаманів, досилаючись на наказ Товариша МВС,
приписувалося “з'ясувати і доповісти: 1) які в губернії існують збройні
команди і загони; 2) як і ким вони сформовані; 3) на які кошти вони
утримуються; 4) яке їх відношення до місцевої адміністративної влади; 5) чи
бажано їх подальше існування”. Після відповідних доповідей з місць з'явився
циркуляр І.Кістяківського від 13 серпня, який офіційно дозволяв формувати
хліборобські загони самоохорони.
Захопивши зброю, махновці почали робити бандитські напади на невеликі
підрозділи і окремих військових та вартових. У зведенні від 8 серпня про
стан Східної армії Австро-Угорщини йдеться про напад кінного гурта біля
Федорівни (зараз Чубарівка) Олександрівського повіту на прямуючих до Полог
офіцерів. Були вбиті австрійський поручник Мантис і його ординарець жовнір
41 піхотного полку Шепота. Український капітан Пологовський та його
ординарець зазнали важких поранень і були пограбовані. Знайти злочинців і
покарати не вдалося. 16 серпня на австро-угорський патруль, який вислали
для проведення слідства, було здійснено напад. Чисельність нападаючих
складала близько сорока чоловік з одним кулеметом. Акція приписувалася
більшовикам, під цим означенням окупаційне командування здебільшого
поєднувало всю політичну опозицію гетьманському режиму. Безпосередньо ж
терористичних груп у районі Пологи - Гуляйполе більшовики не мали, напевно,
що наскок здійснили анархісти-махновці.
Протягом серпня - першої половини вересня активізувати свою діяльність
махновцям не вдавалося. У доповіді Катеринославського губернського старости
до МВС від 31 серпня не зазначалося випадків розбійних пограбувань і
вбивств в Олександрівському повіті, тоді як у Павлоградському такі факти
мали місце. За спогадами Махна, в цей час його група рейдувала у межах
Олександрівщини.
Загін Махна дав знати про себе лише 25 вересня черговим нападом між
Гуляйполем і Федорівною на слідчу групу, що розшукувала злочинця, який
скоїв вбивство у цій місцевості. Слідчий окружного суду, урядовець варти і
три козаки охоронної сотні були вбиті махновцями. В той же день ватага
чисельністю 13 чоловік зробила напад на піхотинців української армії, які
їхали до Гуляйполя. На відміну від перших потерпілих, українських вояків
лише пограбували, відібрали шинелі і кашкети, забезпечили агітаційним
матеріалом і відпустили. 27 вересня 1918 р. Олександрівська міська газета
“Зоря” повідомила про злочинні дії у повіті бандитської ватаги кількістю 20-
30 чоловік, озброєних гвинтівками, кулеметами і вибухівкою, яка видавала
себе за козаків резервної сотні повітового старости. Мова йшла про вбивство
12 осіб: поміщиці Гесиної, начальника Лукашеве-БразолівськоЇ волосної варти
Іванова, трьох офіцерів і двох козаків, гуляйпільського волосного старости
Чебіряка, вартового Манько і трьох австрійських вояків.
Таким чином, наведені матеріали дозволяють стверджувати, що збройні
формування Махна являли собою значну загрозу громадській безпеці, підривали
підвалини правопорядку в Українській Державі. Їх дії слід розглядати як
злочинні, а боротьбу українських підрозділів і союзного військового
контингенту проти них правомірною. Від повного розгрому махновців врятувала
революція в Австро-Угорщині і Німеччині, антигетьманське повстання
Директорії і вторгнення на територію України радянських військ. Слід також
зазначити, що в ході знищення анархо-махновських бандитів гетьманська влада
використовувала й засоби неправового характеру, під час яких страждали
невинні люди.
Розділ 2. Соціально-економічна політика Нестора Махна
Революційна епоха створює такі умови, коли в єдиному політичному
просторі стикаються та взаємодіють такі рушійні сили як: народна
ініціатива, ідеологічна влада лідера, авантюризм, анархізм тощо. Революція
змінює економічний та господарчий механізми держави, суспільства. На тлі
цього руйнівного процесу була закономірною поява в Україні політичної і
військової постаті Нестора Івановича Махна.
В історіографії стосовно цієї проблеми значне місце приділяється
політико-військовій діяльності Н.Махна і значно менше аналізується характер
