Гетьман Павло Скоропадський
Гетьман Павло Скоропадський
" Гетьман ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ”
План:
1. Біографія
2. Військова кар’єра
Прихід до влади
3. Відносини гетьмана з "товаришами по боротьбі"
4. Падіння гетьманату
5. Заключна частина
Гетьман ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ:
Після здобуття Україною справжньої незалежності і державного
суверенітету ми нарешті маємо змогу по-новому подивитися на постать Павла
Петровича Скоропадського — останнього українського гетьмана. Він належить
до тих дійових осіб історії, навколо яких завжди точилися нескінченні
дискусії, створювалися міфи І легенди, Зі своїх майже 72 років життя
Скоропадський гетьманував лише 7 з половиною місяців 1 якщо перші 45 років
вважати передмовою до гетьманства, то останні 27 були тяжкою розплатою за
ту недовгу мить влади над вируючою в пошуках виходу з соціальних
експериментів Україною. А заплатив він сповна — смертю маленького сина ще
за часів гетьманування, поневіряннями на чужині, перебуванням під опікою
німців у період фашистської диктатури. Початок життя Павла Скоропадського
не віщував жодної з цих подій. То був типовий життєвий шлях російського
аристократа — адже половина петербурзького вищого світу мала українське
коріння або українську маєтність. Народився син Петра Івановича
Скоропадського та Марії Андріївни Миклашевської у травні 1873-го у
Вісбадені, на німецьких мінеральних водах. Дитячі роки провів у родинному
маєтку Тростянці, що на Полтавщині
Десятирічного майбутнього генерала батьки привозять до Москви, де він
проходить домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступає
до Пажеського корпусу. Цей закритий учбовий заклад, доступний лише для
дітей вищих кіл аристократії, давав курс знань не тільки за середню школу,
а й вищу освіту. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із
придворною службою. Маленький Павло у мундирі з поперечними галунами, білих
брюках та касці з білим султаном часто був присутній при дворі царя
Олександра III.
Закінчення навчання у Пажеському корпусі не змінило найближчого оточення
Павла Скоропадського. Він входить корнетом до Кінної гвардії —
Кавалергардського полку, найбільш привілейованої частини російської армії,
у якому колись служив і його батько. Молодий блискучий гвардійський офіцер
має більше вільного часу, ніж учень Пажеського корпусу, — Скоропадський
подорожує Європою і Туреччиною, довго живе у Франції, відвідує Сорбонну,
історичні пам'ятки Італії та Греції. Шлюб він взяв у своєму колі, одружив
шися із стрункою красунею Олександрою, дочкою генерал-ад'ютанта Петра
Павловича Дурнова і Марії Василівни, уродженої Кочубей, племінницею сумно
відомого міністра внутрішніх справ Росії.
Військова кар'єра складалася вдало — молодий гвардієць отримує чергові
звання. Але настає 1904 рік, а з ним — і російсько-японська війна на
Далекому Сході. Велика відстань відділяє Петербург від Маньчжурії, тому
жодна з частин гарнізону столиці не брала участі у війні. Молодий
честолюбний офіцер Павло Скоропадський не може утриматися так далеко від
театру бойових дій і переводиться до Забайкальського козачого війська. Як
командир 5-ої сотні Читинського козачого полку він бере участь у боях з
японцями і отримує за хоробрість золоту зброю. Після повернення до столиці
Скоропадського призначають флігель-ад'ютантом царя, однак на цьому посту,
який вимагав не хоробрості, а зовсім інших якостей, протримався недовго.
Згодом він одержує чин полковника і стає командиром 20-го Фінляндського
драгунського полку. Офіцери потім згадували його як пряму і чесну людину,
що користувалася загальною любов'ю своїх товаришів. Під час російсько-
японської війни П: Скоропадський 1904 р. вирушає на фронт на чолі сотні
козачого Читинського полку, а повертається полковником і флігель-
ад'ютантом, нагородженим золотою шаблею за хоробрість. Командує полком у
Фінляндії, потім лейб-гвардії кінним полком; з 1912 р.—генерал-майор почту
Його Величності. На початку 1-ї світової війни був удостоєний
Георгіївського хреста IV ступеня. Невдовзі отримує чин генерал-лейтенанта і
призначається командиром гвардійської кінної бригади, заступником командира
гвардійського кінного, а згодом 8-го армійського корпусів. Усі, хто знав П.
Скоропадського на фронті, характеризують його як надзвичайно хороброго й
авторитетного воєначальника.
Коли відбулася Лютнева революція 1917 р., він командував 34-м армійським
корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових
частин, якої П. Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно
вплине на особовий склад. Однак, на вимогу уряду та командування,
українізує свій корпус і домагається виведення його у тил на
переформування.
Так, 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і
боєздатною частиною, яка стримала наступ на Україну більшовицьких військ.
Після цього Секретаріат у військових справах Центральної Ради призначив П.
Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі.
Власне, уже тоді він міг «в'їхати до Києва на білому коні». До того ж
генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого
розпочалося влітку 1917 р. на Звенигородщині, а згодом це військо відіграло
помітну роль у відсічі більшовицькому наступові. Але після обрання 16
жовтня на Всеукраїнському з'їзді в Чигирині отаманом Вільного козацтва П.
Скоропадського діячі Центральної Ради, побоюючись 60-тисячного 34-го
армійського корпусу та Вільного козацтва, робили усе можливе, щоб позбавити
його впливу на маси, хоч він і не прагнув стати «українським Бонапартом».
Замість того щоб вчинити опір цим далеким від військової справи
соціалістам, П. Скоропадський 5 січня 1918 р. передає командування
генералові Гандзюку й вирушає до Києва.
Місто захопили більшовики, тому він мусив переховуватись у знайомих.
Через місяць до Києва вступили німецькі війська, а з ними повернулася й
Центральна Рада. Однак у безкінечних суперечках про націоналізацію землі та
при анархії місцевих «отаманів» потонули всі державотворчі наміри 1917 р.
Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної
Ради її союзників — німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей уряд
забезпечуватиме їх продовольством, тому й підтримували його. Зростало
незадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість
почала схилятися до встановлення сильної влади.
Навколо цієї ідеї гуртувались і деякі політичні організації, зокрема
«Українська народна громада» (в якій було багато офіцерів корпусу
Скоропадського), Українська демократично-хліборобська партія (до неї
входили такі видатні
політичні діячі самостійницького напряму, як брати В. та С. Шемети, М.
Міхновський, В. Липинський), а також впливовий поміщицький «Союз земельних
власників».
У 1911 році Павло Скоропадський бере під команду Лейб-гвардії кінний
полк, а наступного року стає генералом свити імператора. Він пробує себе і
на адміністративній ниві, готуючи проект виводу всіх кінних частин з Санкт-
Петербурга з метою створення їм належних умов для занять. Але, на жаль, з
незалежних від Скоропадського причин проект був провалений, і він знову
повертається до своєї безпосередньої роботи у полку.
Для справжнього батька-командира, яким він був для своїх товаришів по
службі, тут вистачало роботи» Поповнювалися лейб-гвардійці за рахунок
найаристократичніших представників золотої молоді, що зовсім не виявляла
тяжіння до щоденної військової підготовки. Але завдяки праці свого
командира Лейб-гвардії кінний полк став одним із найдисциплінованіших в
армії, що довели вже серпневі бої у Східній Прусії на початку Першої
світової війни. Будучи в авангарді армії» полк під командуванням
Скоропадського прославив себе блискучою атакою під Краупішкіним, коли
розпещені юнаки билися, як леви, й помирали, як герої. Він же прикривав і
скорботний відступ генерала Ренненкампфа з Східної Прусії.
За хоробрість, вмілі воєнні дії молодий генерал-лейтенант дістає високі
нагороди та підвищення по службі — послідовно командує 1-ою бригадою 1-ої
гвардійської кавалерійської дивізії, 5-ою кавалерійською бригадою, всією 1-
ою гвардійською кавалерійською дивізією. Остання під його проводом успішно
захищала підступи до Прибалтики і в 1915 році зупинила наступ фельдмаршала
Гінденбурга біля Двіни.
Слід зазначити, що жодних точок зіткнення з українським рухом у цей 44-
річний період життя Скоропадського поки що виявити не вдалося. Зрозуміло,
що він не був і не міг бути "свідомим українцем" у тогочасному розумінні
