Культура одягу та зовнішність українців
розчленовувався різними державами, привносячи тим самим іншоетнічні
компоненти. Кожний регіональний комплекс українського одягу містить у собі
(крім загальнослов'янських і загальноукраїнських рис) регіональну символіку
української етнічної культури. Вона виявлялася не стільки у своєрідності
окремих видів одягу (хоча і ця особливість є досить виразною), скільки у
специфіці художнього його оздоблення та способі носіння.
Видова символіка одягу відбилася, зокрема, в таких предметах: шаровари
в чоловічому вбранні як символ козацтва, а пізніше і селян Наддніпрянщини,
черес — шкіряний пояс гуцулів, кептар — хутряна безрукавка верховинців
Карпат, гугля — символічний знак буковинців, згарди та запаски — ознака
вбрання гуцулок та ін.
Найвиразніше ж етнорегіональна визначеність українського одягу
виявлялася в способах його оздоблення, оскільки вони відтворювали зональні
художні традиції, вплетені в своєрідність ментальності населення того або
іншого регіону. Найбільшої уваги надавалося вишивці, оскільки насамперед
вона у символічних образах несла інформацію і про етнічні та
етнорегіональні художні традиції, і про естетичні уподобання жінки, її
художній смак, і про світоглядні уявлення людей окремої місцевості.
Найбільш ретельно оздоблювали сорочки — рукава, комір, полики, поділ,
власне, всі частини, які були на виду. В узорному ткацтві майже до XIX ст.
переважав геометричний орнамент, у тому числі й у вишивці, виконуваній
здебільшого «низзю» й «гладдю». З кінця XVIII ст. поширюється рослинний
орнамент, виконуваний «гладдю» та «хрестом»: геометричний орнамент
зберігався лише на Поліссі, Буковині, Закарпатті та деяких районах
Прикарпаття. Населення окремих регіонів віддавало перевагу «своїм» кольорам
та їх сполученням, зумовленим регіональними традиціями та природними
можливостями. На Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині побутувала
вишивка білого кольору з домішками інших відтінків. На Середній
Наддніпрянщині воліли оздоблювати червоно-чорним орнаментом, у Поліссі —
червоним, у Закарпатті та Буковині — багатокольоровим, на Поділлі й Волині,
як і серед бойків Карпат, сорочки прикрашалися килимовим лінійно-
геометричним узором переважно чорного кольору.
Відповідно до усталених художніх уподобань щодо кольору вишивок
застосовувались аналогічні кольорові гами і в окремих видах одягу. В
Поліссі, наприклад, надзвичайно поширені були спідниця-андарак та літник
червоного кольору, в Галичині — білі полотняні, нерідко гофровані сукні, на
Київщині — червоні та сині. Те саме стосувалось і взуття (перевага
віддавалася червоним, жовтим та чорним кольорам), і поясів,
найрозповсюдженішим кольором яких майже повсюдно в Україні був червоний.
З географічного погляду традиція використання кольорової гами
варіювалася від світлих тонів на Поліссі, червоних (червоно-чорних, червоно-
синіх) на Наддніпрянщині й Поділлі до багатобарвних — у Карпатах і
переважно чорних — серед бойків Закарпаття. Як вважають етнопсихологи,
регіонально-зональна символіка кольорів віддзеркалює відповідний тип
характеру людей тієї або іншої місцевості (білий колір найбільш притаманний
уподобанням людей із спокійним характером, багатобарвність —
темпераментним). Символіка кольорів зумовлювалася звичайно і своєрідністю
господарської діяльності та всім укладом життя.
Проте серед українства мав поширення і спільний для всіх регіонів
колір — червоний. Його переважання зумовлене прадавніми традиціями,
характерними для хліборобських народів у цілому і пов'язаними з культом
сонця і культом життя. Власне, червоний колір просякує всю обрядово-
ритуальну та світоглядну систему, набуваючи магічних властивостей. Згідно
із народними уявленнями, червоний колір захищав від дії злих сил: звідси —
червоний хрестик, намальований біля входу в оселю як її оберіг від
зовнішніх недобрих сил, підфарбування призьби, пучечки калини понад дверима
та вікнами.
Разом з тим червоний колір ототожнювався з гарним, веселим і радісним.
Про дівчину, яка виходила на вулицю в синіх або зелених стрічках, але без
червоних, казали: «Яка пісна дівка вийшла гулять» (червоного не можна було
одягати під час посту). Червоний колір символізував радість народження
дитини, втіленої у першій купелі, до якої додавали калини; з радістю
зустрічали повідомлення про цнотливість молодої під час весільної
обрядовості, на знак чого підфарбовували горілку та вивішували червону
корогву.
Етнічна символіка містилася майже в кожному елементі традиційного
одягу, нерідко набуваючи магічного або етичного значення.
Своєрідним талісманом, наприклад, був пояс, що визначав до того ж і
деякі етичні норми: вважалось непорядним вийти на люди без пояса. Він
слугував також за мірило заможності, тому його виготовляли з особливою
ретельністю, з кращої вовни, використовуючи майстерно орнаментовані
рушники, яскраві хустки або тиснену шкіру. Чоловічі шкіряні пояси — череси
— оздоблювалися витисненням на шкірі, мідними ланцюжками, плетінкою із
кольорової шкіряної тасьми, до них кріпилися: рекітезь — гаманець для
грошей, кресало, протичка для люльки, підвішували до «великого ременя» ще й
сучак, складний ніж та металевий топірець. З поясом асоціювалися народні
повір'я й прикмети: вважалось, наприклад, що коли при першому випасі
прогнати через червоний пояс череду, вона буде збережена і дасть приплід.
У системі морально-етичних народних уявлень українців усталилися
традиції, пов'язані також з елементами головного убору, що відбивали етичні
норми. Заміжня жінка повинна була обов'язково ховати своє волосся під
очіпок чи убрус. Коріння цього звичаю сягає ще Київської Русі, бо про них
згадується в уставі Ярослава Мудрого: «Оже огренет (зірве) чуже жене повой
з голови... явится простоволоса — 6 гривен за сором». Гносеологічна основа
звичаю «світити волоссям» базувалося на віруваннях та повір'ях, згідно з
якими вважалося, що недотримання цього звичаю є великим гріхом, який падав
не лише на гріховну жінку, а й її односельців: вона, за повір'ям, могла
накликати неврожай, хвороби та пошесті.
Висновки
Народний одяг є надзвичайно складним явищем, сформованим у системі
різноманітних чинників: соціально-економічних, історичних, географічних,
власне етнічних. Сукупно вони визначали як етнічні обриси матеріальної
культури, так і регіональну її своєрідність — окремі типи, підтипи,
варіанти, що відповідають тим об'єктивним умовам, що склалися в окремих
регіонах України.
Така властивість одягу пояснюється тим, що вона не тільки виконує
прагматичні функції, а й становить невід'ємний компонент духовної, зокрема
обрядово-ритуальної культури. Народний одяг бул одним з найважливіших
каналів передачі міжпоколінної етнокультурної інформації, передусім за
допомогою системи традицій. Які матеріалізувалися не тільки в одязі, а і в
житлі, кулінарії, хатньому начинні, засобах для перенесення вантажів.
Багато предметів матеріального світу слугувало не одному поколінню,
відтворюючи тим самим давні етнокультурні стереотипи й традиції і
консервуючи міжпоколінний народний досвід. Тож не випадково, що саме в
сфері матеріальної культури зберігалося найбільше архаїчних рис,
притаманних різним історичним періодам. Щоправда, для кожного з них існував
свій етнічний образ та свої етнічні традиції, які фіксували етапність
їхнього історичного розвитку.
Література
1. Николаева Т. А. Украинская народная одежда: Среднее Поднепровье. Киев,
1988;
2. Матейко К. І. Український народний одяг. К., 1977;
3. Этнография восточных славян. Очерки традиционной культуры. М., 1987;
4. Чижикова Л. Н. Украинцы: Материалы к серии «Народы и культуры». М.,
1992.
5. http://www.geocities.com/ukretno/book1/lecture12.html
-----------------------
Кептар святковий
Традиційний український кожух
Кептар - трад. гуцульський верхній одяг
Традиційний одяг української
дівчини ХІХ ст. Чернігівщина.
Дніпропетровськ 2004
Страницы: 1, 2
