Концепція регіональної політики
умовах перехідного періоду формування по-справжньому економічно і політичне незалежної держави Україна прагне до політики мінімізації негативних проявів дезінтеграції, розвитку сучасної регіональної політики на принципах місцевого самоврядування при верховенстві загальнодержавного законодавства, що забезпечує органічне поєднання державних, регіональних і місцевих Інтересів, сприяє максимально повному використанню внутрішніх потенціалів кожного регіону і кожної місцевості. Чим краще діє система управління і господарювання в кожному регіоні, чим повніше використовується його потенціал і природно-кліматичні умови для високоефективного розвитку властивих йому товаровиробництв і ринків, чим повнішими і щільнішими стають міжрегіональні ринкові зв'язки в процесах поглиблення спеціалізації і розвитку інтеграції, тим економічно і соціальне міцнішою стає держава, тим краще життя її людей.На сьогодні існують різні варіанти вирішення проблем регіонального розвитку. Здебільшого вони так чи інакше зводяться до обгрунтування і формування нормальних, взаємовигідних Відносин регіонів з центром. Насправді ж, регіональна політика - це не тільки побудова взаємовідносин по вертикалі, але й по горизонталі з виходом у широкі міжнародні економічні зв'язки. Це, -- насамперед, необмежений простір для економічного прогресу регіонів, завдяки якому тільки й можливий економічний і загальний прогрес держави. Саме це й забезпечує розумна науково обгрунтована регіональна політика, що охоплює по суті всі сфери увдської діяльності, включаючи, поряд з раціональним розміщенням і розвитком продуктивних сил, міських і сільських поселень, регіональні особливості інвестиційної і структурної, промислової і аграрної, демографічної і соціальної, екологічної і національної політики. Інакше кажучи, регіональна політика є невід'ємною складовою всієї загальнодержавної політики, її найважливішим блоком моделі державного устрою.Науково обгрунтована регіональна політика демократичної держави виключає крайнощі дій центру щодо управління своїми регіонами і місцевостями. З одного боку, спокуса керувати регіонами методами диктату тоталітарного режиму, як це було в колишньому СРСР, що паралізує ініціативи та інтереси місцевих органів влади і суб'єктів господарювання в ефективному розвитку, а з другого -- методами управління за принципом "повної автономії регіонів", ігноруючи загальнодержавні інтереси і закони державної влади, що неминуче тягне за собою розвал держави, подрібнення її на регіональні шматки і відокремлення їх в окремі державні утворення.Саме тому зараз особливо потрібні фундаментальні дослідження процесів сучасної і майбутньої регіоналізації економіки, розробки моделей ефективного функціонування регіонів, їх органічного міжрегіонального поєднання на принципах розвитку могутніх ринків з високорозвиненою ринковою інфраструктурою.Об'єктивною передумовою регіонально-територіальної організації економіки, раціонального комплексоутворення є природно-кліматичні, ресурсні, демографічні, культурні та інші особливості територій, потенціал яких потрібно використати як для підвищення добробуту місцевого населення, так і для зміцнення національної економічної системи. З цих передумов і завдань має виходити фундаментальна і прикладна наука при розв'язанні технологічних, економічних, соціальних, організаційно-управлінських завдань. Звичайно, це потребує комплексних регіональних досліджень і розробок. На них лежить основна відповідальність за наукове забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів.У цьому контексті принципового значення набуває, по-перше, теоретична база регіональних досліджень, по-друге, пріоритети, з яких виходять регіональні розробки і прогнози. Вимагає радикальних змін і сама парадигма розвитку теоретичних поглядів. уявлень про методологію моделювання регіональної економіки, її ефективного функціонування в якісно нових умовах як перехідного періоду, так і в системі високорозвинених ринкових відносин. Все це диктується вимогами трасформаційних процесів, зорієнтованих да розбудову соціально-орієнтованої ринкової економіки з її демократичним устроєм і цивілізованими морально-етичними цінностями. Ринкові механізми не можна застосовувати на неринкових детермінантах системи державного управління, включаючи здійснення результативності цінової, фінансово-кредитної, грошової, податкової та іншої державної політики, що охоплює всі важелі регулюючого механізму. Наприкінці XX сторіччя, як вже неодноразово доводилося, не можна покладатися лише на регулюючу функцію кон'юнктури "вільного ринку" епохи Адама Сміта. Економічно розвинені країни світу, поряд з використанням традиційного механізму цінових коливань під впливом ринкових співвідношень попиту і пропозиції, широко використовують і важелі державного соціально-економічного впливу. Оптимальне співвідношення ринкових і державних регуляторів дозволяє одержувати найкращі наслідки в управлінні регіональною економікою. І це аж ніяк не суперечить, а, навпаки, свідчить про прогресивний розвиток сучасної ринкової економіки.У розв'язанні найважливіших регіональних завдань вирішальну роль відіграватиме орієнтація на розбудову такої національної економічної системи, яка була б конкурентоздатною і значно ефективнішою, ніж діюча з випереджаючими темпами розвитку прогресивних господарських і ринкових структур. Між тим, штучне послаблення державного керівництва економікою під виглядом демократизації суспільства і ринкової лібералізації супроводжується проявами ейфорії регіоналізації, наївними намаганнями автономного входження кожного окремого регіону в ті чи інші ринкові простори - Заходу або Сходу, Півночі або Півдня, забуваючи про загальнонаціональні інтереси. Небезпека необгрунтованої регіоналізації випливає ще й з того, що Україна успадкувала дезінтегровану в територіальному відношенні економіку, а її дотеперішня регіональна економіка будувалася на засадах формування єдиного союзного народногосподарського комплексу.Наслідки регіональних досліджень мають дати всебічно Обгрунтовані висновки про можливості заінтегрованості українських регіонів, зміцнення економічних, технологічних, транспортних, соціально-культурних та інших зв'язків між ними, розвитку міжрегіональних ринків, а також виходу на міжнародні ринки українських товарів і послуг, капіталів, науково-технічних і культурних цінностей тощо. Це вимагає відповідного підвищення рівня технологічної завершеності виробництва, послаблення впливу негативних зовнішніх чинників на національну економіку. Зокрема, нам треба позбуватися нераціональних міжнародних економічних зв'язків. Вони мають будуватися виключно на принципах взаємовигоди і паритету. Регіональна політика не повинна обминати гострої проблеми формування робочих місць - закриття старих і відкриття нових, перекваліфікації кадрів під нові регіональні структури, формування прогресивних напрямків економічного і соціального розвитку. Для цього важливо досліджувати, розробляти і здійснювати мікрозональну інтеграцію, формування господарських систем інтегрованого типу.Вчені-економісти і економгеографи працюють над обгрунтуванням соціально-економічного зонування, оціночних критеріїв виділення тих або інших економічних регіонів, виходячи з потреб національної економіки, регіонального самоврядування, яке вимагає також і відповідного правового забезпечення. Конституційні норми, парламентські законодавчі акти, рішення місцевої влади повинні базуватися на висновках науки. З цього випливає, що роль регіональних досліджень зростає.
Трансформація регіональних структур у системі інтеграційних зв'язків
Формування більш прогресивної економічної системи базується на реконструкції застарілих і створенні нових конкурентоздатних сфер і комплексів народного господарства України, структурної перебудови її промисловості, аграрного сектора, всієї інфраструктури і ринкових відносин у широкому їх розумінні. Йдеться про пошук і використання найбільш ефективних високоприбуткових ринкових структур, джерел нагромаджень і збільшення кредитних ресурсів на активізацію інвестиційної та інноваційної діяльності. Без цього ніякої структурної перебудови не відбудеться. Різкий спад виробництва ВВП і НД за останні роки, параліч промислового виробництва, штучно створена під виглядом ринкових перетворень криза платежів, збереження і загострення збитковості багатьох виробничих структур, при стагнації Прибуткових і відсутності створення якісно нових конкурентоздатних виробництв є найбільш характерною ознакою проявів кризових явищ. Саме на їх подолання спрямовується економічна політика держави.
Проте припинити негативні тенденції попереднього економічного спаду, доповненого руйнівною політикою так званої "шокової терапії"", поки що не вдається. Справа ускладнюється тим, що кризою охоплено по суті всі регіони країни, загострюючи як міжрегіональні відносини, так і відносини регіонів з центром. У країні не послаблюється і соціальна напруга, пов'язана з економічною стагнацією і спадом, безробіттям, величезним соціальним розшаруванням населення, небаченим розширенням жебрацтва і криміналізації суспільства, включаючи до того ж невирішеність регіональних проблем.
Все це вимагає негайних дій - активізації створювальної політики як з боку держави в цілому, так і з боку кожного регіону окремо, всіх органів влади з самих верхніх ешелонів до місцевої влади. Треба зосередити систему державного управління, ринкового і господарського регулювання на розвитку соціально-орієнтованого товаровиробництва, забезпечуючи комплексне законодавче і нормативне регулювання економіки, перш за все, промисловості. Важливо створювати найбільш сприятливі умови для розвитку підприємництва безпосередньо у виробничій сфері, перебудові економічного середовища. Значні труднощі в інвестиційному забезпеченні процесу структурних трансформацій виникають і тому, що понад 40% всіх витрат на них пов'язано з перепрофілюванням виробничих потужностей. Впровадження новітніх технологічних систем вимагає особливо великих інвестицій, без чого неможливо швидко досягти конкурентоспроможності. В той же час внутрішні Згромадження підприємницьких структур і кредитні ресурси зараз спрямовуються переважно в короткостроковий комерційний обіг або у власне збагачення осіб, що формують основу нового устрою, і аж ніяк не йдуть у перетворення національного товаровиробництва та інфраструктури. Зовнішні кредитні ресурси також поки що дуже Калі і відчутно вплинути на економічний розвиток України не здатні. І це, безумовно, потребує відповідних змін у загальнодержавній і регіональній політиці.
Треба за допомогою законодавства і рішень виконавчої влади зробити радикальну переорієнтацію інвестиційної і інноваційної діяльності на прогресивний економічний розвиток, змінити відповідно податкову, бюджетну і структурну політику, зосередити увагу на першочергових державних і регіональних пріоритетах економічного зростання, активно використовуючи ринкові стимулятори.
Необхідність раціонального та ефективного комплексного використання ресурсів у національних та регіональних інтересах з метою реального досягнення економічної, енергетичної, екологічної і продовольчої безпеки потребує концентрації зусиль, фінансових і матеріальних ресурсів на розвитку паливно-енергетичного і агропромислового комплексу; виробництва наукомісткої конкурентоспроможної експортної та імпортозамінюючої продукції. Для цього важливо у здійсненні національної і регіональної політики розвивати взаємовигідні інтеграційні і кооперативні зв'язки з іншими країнами. Зрозуміло, що іноземні партнери теж мають бути зацікавленими в таких зв'язках, створенні спільними зусиллями ефективних інтегрованих систем і структур у різноманітних сферах діяльності. Важливу роль тут відіграють оціночні критерії кінцевої економічної результативності, а не кон'юнктурні вимоги тих або інших політичних сил. Інтеграція і кооперація має бути вигідна для держави і суспільства в цілому та їх регіональних ланок. Однобічна орієнтація, тим більше на ті країни, що не бажають включати нас в інтегровані системи і замкнені ринки, з економічного погляду не раціональна, а часом і шкідлива. Тому довгострокова інтеграційна політика має базуватися на розробці різних варіантів інтеграційних моделей, зваженні всіх позитивних і негативних наслідків, вибору з них найбільш вигідних. Не можна штучно розривати традиційних зв'язків з країнами СНД і Східної Європи, так як і втрачати можливості входження України в західноєвропейську спільноту - в систему ЄС, яка, на жаль, ставить для цього майже непереборні бар'єри і вимоги однобічної вигоди на свою користь.
Інтеграційні зв'язки неможливі без сучасної високоорганізованої системи інформатики, детальної програми промислового і структурного розвитку, використання комплексного програмно-цільового регулювання процесів здійснення створювальних ринкових реформ на національному та регіональному рівнях. В сучасних умовах важливим напрямком підвищення ефективності виробництва є формування механізму ринкового стимулювання активної господарської діяльності - інтересів і можливостей товаровиробників, застосування жорсткого сучасного менеджменту. Господарський механізм об'єднує в рамках цього поняття як конкретні форми господарювання, так і систему виробничих відносин, на яких вони грунтуються. В структурі господарського механізму виділяється чотири відносно самостійних блоки: блок планування і прогнозування та розробки цільових програм, зокрема на мікрорівні складання бізнес-планів; блок управління, в тому числі побудова організаційних структур управління виробництвом, введення сучасного менеджменту; блок регулювання, включаючи ціноутворення, фінансування, кредитування, оподаткування, страхування, а також матеріальне і моральне стимулювання; блок обліку та контролю, в тому числі економічний аналіз. Всі ці блоки включені в ринковий механізм з відповідними особливостями його функціонування.
Орієнтири структурної трансформації включають:
* вибір пріоритетних товаровиробничих напрямків під задоволення мінливого ринкового попиту, спираючись на наявні природно-сировинні ресурси;
* випуск продукції з закінченим технологічним циклом для внутрішньорегіонального споживання і міжрегіонального обміну;
* зменшення ресурсомісткості і енергомісткості шляхом застосування сучасних ресурсо- і енергозберігаючих технологій;
* забезпечення конкурентоспроможності товарів і послуг на внутрішньому і зовнішніх ринках за рахунок оновлення виробництва на базі новітніх технологій;
* організація глибокої переробки сільськогосподарської продукції і сировини з випуском широкого асортименту кінцевих продуктів харчування з подовженими строками їх зберігання і споживання.
Структурна перебудова виробництва та інфраструктури вимагає суттєвого і комплексного розвитку галузей, узгодження їх лагових структур, забезпечення адаптації до швидкого застосування та освоєння новітніх досягнень науково-технічного прогресу. До ключових структуроутворюючих виробництв входить орієнтовно 300-350 їх видів, що формують ланцюговий процес відтворення необхідних виробництв, включаючи підприємства - суміжники. Це дозволяє уникати розпорошення інвестиційних (включаючи кредитні) ресурсів і полегшувати контроль за їх використанням.
На сучасному етапі слід вважати раціональною ту структуру промисловості регіону, що вимагає мінімального залучення зовнішніх ресурсів при максимальному використанні місцевих (регіональних).
Реформуючи структуру управління промисловим комплексом, слід чітко розмежовувати сфери загальнодержавного і регіонального (муніципального) його розвитку, а також різні сфери підприємницької діяльності, включаючи великий, середній і малий бізнес, спрямовуючи систему управління і економічного регулювання в напрямку забезпечення ринкової конкуренції, формування ефективних структур.
