Концепція меж зростання і теорія сталого розвитку

Концепція меж зростання і теорія сталого розвитку

На зміну і у додаток до енвайронменталістських концепцій у другій половині ХХ століття постають концепції "меж зростання" та "ландшафтного розмаїття" (або "ландшафтної різноманітності").

Межі зростання - центральне поняття висунутої на початку 70-х років ХХ століття концепції, згідно якої обмеженість розмірів планети та обмеженість її природних ресурсів передбачають існування межі експоненціального зростання народонаселення і промислового виробництва. Концепція виникла при комп'ютерному моделюванні глобального розвитку. Вперше ідея була сформульована у роботі Дж. Форрестера "Світова динаміка" (1971). Власне ж концепція "меж зростання" ("меж розвитку") була розроблена Римським клубом під керівництвом американського вченого Д. Медоуза (D. Meadows), який своєю роботою "Межі зростання населення земної кулі" (1972) намагався довести, що розвиток людства на основі виключно індустріальної моделі обмежений вичерпними ресурсами. Обсяг цих ресурсів, особливо викопних (паливно-енергетичних, металорудних, хімічних та ін.), обмежений у глобальному та особливо регіональному масштабах. Отже, якщо зростатиме їх споживання, то десь на початку другої чверті ХХІ століття почнеться поступовий занепад, особливо промислово розвинених країн. А із середини ХХІ століття настане швидка деградація господарського потенціалу людства, всесвітня екологічна та соціально-економічна криза, виходу з якої немає. Техносфера витіснить біосферу. Людство загине. Пануючим видом у техносфері стане андроїд або взагалі кіборг.

Концепція меж зростання сприяла розвінчанню поширеного технократичного міфу про безмежне економічне зростання, яке є засобом вирішення всіх проблем; а також привернула увагу світової громадськості до кризових процесів, пов'язаних із споживацьким відношенням до природних ресурсів. Але для цієї концепції характерна недооцінка можливостей соціальних змін у світі, екстраполяція негативних тенденцій історично конкретної ситуації на перспективу розвитку людства в цілому. Отже, слід визнати, що ця концепція не враховує принаймні таких чинників:

на зміну індустріальній може прийти постіндустріальна (інформаційна) епоха. Тобто людство не зобов'язано розвиватися тільки прямолінійно. А отже, потреби його у викопних та інших природних ресурсах не повинні зростати виключно пропорційно до розвитку індустріальної сфери;

одні види обмежених (вичерпних) ресурсів поступово замінюватимуться іншими, зокрема відновлюваними і невичерпними, збільшуватиметься коефіцієнт корисної дії різних технічних засобів, що прямо чи опосередковано використовують природно-ресурсний потенціал планети.

Нарешті, наприкінці 90-х років ХХ століття з'являється геоекологічна концепція ландшафтного розмаїття. Спочатку вона формувалася лише у річищі фізичної географії. Деградація природного довкілля зменшує розмаїття (зникають окремі види рослин і тварин, розриваються усталені ланцюги взаємозв'язків, припиняють існування окремі природні комплекси). Все це порушує суттєву рису довкілля - його стійкість, особливо стійкість природних територіальних систем. Погіршується така їх властивість, як здатність до самовідновлення, особливо, коли це системи низького геопросторового рівня (урочища, фації). Менше піддаються порушенню стійкості високі рівні просторової організації природи - провінції, країни, зони. Однак, зауважимо, що тепер людство вступило в епоху, коли порушується (або може бути порушена внаслідок господарської чи воєнної діяльності) навіть глобальна природна стійкість. Тому збереження природно-ландшафтної розмаїтості на різних геопросторових рівнях є важливою основою і суспільно-ландшафтного розмаїття. Концепція ландшафтного розмаїття перекидає місток до розвитку концепції територіально-суспільного розмаїття. Ідею так званої достатньої різноманітності регіональних систем обґрунтував український географ О.І. Шаблій, базуючись на загальносистемному законі необхідної різноманітності (закон Ешбі: "чим система різноманітніша - тим вона стійкіша").

Відігравши роль каталізатора у дослідженні глобальних проблем сучасності, концепція "меж зростання" поступилася місцем теорії сталого розвитку. Людство усвідомило необхідність формування підґрунтя для забезпечення подальшого соціально-економічного розвитку, зважаючи на обмеженість запасів природних ресурсів та шкідливість впливу людини на довкілля. Усвідомлення важливості цього завдання привело до формування окремої концепції прийняття управлінських рішень та формування теорії сталого розвитку.

"Sustainable development" - так виглядає цей термін в міжнародних документах. Його латинське походження визначає деякі відмінності у написанні, вимові і навіть розумінні в багатьох європейських мовах. Український еквівалент - стійкий, усталений або сталий розвиток. Але така трактовка не завжди виправдана з лінгвістичних, філософських, науково-теоретичних та практичних міркувань. Найбільш вдалим за змістом є не дуже зручний у використанні переклад "самопідтримуваний розвиток".

Найменш вдалим за змістом слід визнати звучання "стійкий розвиток". Справа в тому, що стійкість (стабільність) - це стан рівноваги, але слід мати на увазі, що жорстка рівновага (гіперстійкість) обмежує внутрішні зміни об'єкту, таким чином, і його можливості до розвитку. Стійкість і розвиток вступають у протиріччя між собою.

Можливе альтернативне звучання терміну як "збалансований розвиток". Саме у такому вигляді він з'явився у етапних роботах Інституту географії НАН України на межі 80-90-х років ХХ століття (авторами гучних публікацій стали В.О. Барановський, Л.Г. Руденко, І.О. Горленко). Але і в цьому випадку постійно треба було вказувати на об'єкти балансування, в результаті виник мовний покруч "збалансований еколого-соціально-економічний розвиток", від якого врешті-решт відмовилися.

Світова стурбованість погіршенням екологічної ситуації проявилася у регулярному проведенні Всесвітніх конференцій по довкіллю: у 1972 (Стокгольм), 1982 (Найробі), 1992 (Ріо-де-Жанейро) та 2002 (Йоганнесбург) роках.

Після ІІ Всесвітньої конференції у 1983 р. ООН створила Всесвітню комісію по довкіллю і розвитку, яку стали називати за прізвищем її голови, тодішнього прем'єр-міністра Норвегії, Комісією Гру Харлем Брунтланд. За 4 роки Комісія надрукувала звіт про свою роботу під назвою "Наше спільне майбутнє", який був перекладений російською мовою у 1989 р. На думку Комісії, економіка повинна задовольняти потреби і бажання людей, але її зростання має вписуватися в межі екологічних можливостей нашої планети. Саме у цьому звіті вперше був використаний термін "sustainable development", який визначався як такий розвиток людства, що задовольняє потреби сучасного покоління і, водночас, не підриває можливості майбутніх людських поколінь задовольняти свої потреби.

Термін "sustainable development" став особливо популярним після ІІІ Всесвітньої конференції в Ріо-де-Жанейро, оскільки він пов'язав оточуюче природне середовище, економіку і добробут людей в одну систему. Саме на цій Конференції концепція сталого розвитку була закріплена як мета і програма світового співтовариства. Головна ідея концепції зводиться до пошуку збалансованості між сучасними і майбутніми оцінками доступних ресурсів та господарською діяльністю. В Ріо-де-Жанейро відбулося переосмислення поняття "економічне зростання". Прийшло розуміння, що воно не обов'язково забезпечує поліпшення умов життя людини (інколи якраз все відбувається навпаки: зростання без розвитку перетворюється на ілюзію прогресу, а екологічний стан погіршується). Був зроблений висновок, що економічне зростання не може бути самоціллю людства. Метою людства стає саме сталий розвиток (який, до речі, може бути досягнутий і при нульових темпах економіки, адже розвиток не пов'язується з формальним кількісним зростанням).

На жаль, ІV Конференція у Йоганнесбурзі не принесла значних успіхів, оскільки на ній була зроблена спроба перейти від теоретичних гасел до конкретної диференціації практичних завдань для країн з різним рівнем соціально-економічного розвитку. У загальному вигляді ці пропозиції виглядають так:

· Оскільки головним джерелом екологічних проблем слугує надмірно високий рівень споживання природних благ, то високорозвинені країни роблять свій внесок обмеженням такого споживання.

· Середньорозвинені країни зосереджують зусилля на структурній перебудові економіки, переході до нових технологій, зменшенні ризику техногенних аварій і катастроф.

· Низькорозвинені країни забезпечують сталий розвиток світової цивілізації за рахунок вирішення демографічної проблеми (таким чином теж зменшується антропогенне навантаження на природне середовище).

Лідери країн згоди не дійшли. Виник конфлікт інтересів. Низькорозвинені країни поставили певні фінансові вимоги перед високорозвиненими. Останні вирішили, що ці вимоги є завищеними. До того ж, високорозвинені країни не в захваті від запропонованих їм обмежень споживання та вимог середньорозвинених країн ділитися високими технологіями. Дискусія не дала особливих результатів.

Натомість після Йоганнесбургу концепція сталого розвитку починає використовуватися не тільки у міжнародних й державних документах, але й вводиться у навчальні програми спочатку вищих навчальних закладів, а потім і загальноосвітніх шкіл.

Отже, сталий розвиток сьогодні є загальновизнаною стратегією взаємодії природи і суспільства. Він базується на економіці, яка поєднується з принципами екологічної безпеки і соціальної справедливості в демократичному суспільстві, що дотримується прав людини. Головним соціальним завданням сталого розвитку є ліквідація бідності і злиднів, подолання розриву у рівнях життя між найбіднішими та розвинутими країнами, зменшення розриву у прибутках найбагатших та найбідніших верств населення.

Страницы: 1, 2