Інстутиційна фінансова інфраструктура України
p align="left">Джерело: складено за даними Національного банку України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку і Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг.Загалом можна стверджувати, що сформована мережа установ інституційної фінансової інфраструктури поступово наближається до потреб розвитку економіки України, хоча досі, як видно з наведених даних, мають місце відчутні диспропорції в розвитку її окремих сегментів. Деякі складові, не наведені в таблиці (ломбарди, факторингові й лізингові компанії, недержавні пенсійні фонди та інші), ще не відіграють відчутної ролі.
Нині основним сегментом інституційної фінансової інфраструктури є кредитний ринок. Основні показники його розвитку в банківському секторі -- обсяги залучених ресурсів і кредитування економіки -- у докризовий період мали просто вражаючі темпи зростання. Так, упродовж 2005--2007 років статутний капітал комерційних банків щороку зростав у середньому на 55 %, обсяги залучених ресурсів -- на 50 %, кредитний портфель -- на 69 %. Разом із тим саме цей сектор виявився найбільш уражений кризою. Хоча у першому півріччі 2008 року проявилися перші ознаки сповільнення розвитку (обсяги залучених ресурсів зросли лише на 15 %, кредитний портфель -- на 29 %), явних ознак кризи не відчувалося. Однак протягом жовтня -- листопада 2008 року ситуація у банківській системі кардинально змінилася. І навряд чи можна стверджувати, що для цього не було об'єктивних передумов. Вони були і полягали, насамперед, у агресивній політиці нарощування обсягів кредитування, яка не відповідала ресурсному потенціалу українських банків і спричинила стрімке зростання ресурсного дисбалансу в їхній діяльності (рис. 1).
З рисунка видно, що до 2006 року комерційні банки вели досить обережну й зважену політику, здійснюючи кредитування в межах свого ресурсного потенціалу (сума статутного капіталу й залучених від юридичних і фізичних осіб коштів).
У подальшому вони значно активізували діяльність, допустивши значний розрив між кредитними вкладеннями в економіку і ресурсним потенціалом: якщо у 2006 році він становив 34,9 млрд. грн.., то у 2007-му -- вже 104,1 млрд., а в першому півріччі 2008-го -- 141,9 млрд. грн.., тобто обсяги кредитування в 1,4 раза перевищували наївні можливості. Нестачу власних і залучених ресурсів банки компенсували заповненнями на міжбанківському й зовнішніх фінансових ринках, а також емітуючи корпоративні облігації й розміщуючи їх на внутрішньому фондовому ринку.
Обсяги міжбанківського кредитування стрімко зросли: у 2007 році -- 48,5 млрд. грн.. порівняно з 19,8 млрд. у 2006-му і 10,9 млрд. грн.. у 2005 році. Зростання тривало й упродовж 2008 року, сягнувши за дев'ять місяців 54,5 млрд. грн... Наразі вони компенсують майже третину дисбалансу між ресурсним потенціалом комерційних банків та їх кредитними вкладеннями в економіку. Даючи оцінку цього ринку, зазначимо, що вона є досить неоднозначною. З одного боку, він відображає інституційні можливості банківської системи у внутрішньому продукуванні ресурсів, забезпечуючи їх перелив між банками. Це сприяє максимально ефективному використанню фінансових ресурсів, зводячи до мінімуму їх "простої": свої тимчасово вільні кошти один банк позичає іншому. З другого боку, загальний ресурсний потенціал банків від такого переливу не збільшується. Ринок міжбанківських позичок криє в собі відчутні ризики, оскільки за будь-яких ускладнень кожний банк піклуватиметься насамперед про власні інтереси, а відтак обсяги цього ринку можуть досить швидко й істотно скоротитися.
Останніми роками також значно зросла активність комерційних банків на ринку корпоративних облігацій України. Якщо у 2004 році їх випустили на суму всього 0,2 млрд. грн.., то у 2005-му -- 2,6 млрд., у 2006-му -- 5,0 млрд., а у 2007-му -- 18,9 млрд грн. При цьому на даному ринку банки займають 42 % від загальної емісії зазначених фінансових інструментів. Корпоративні запозичення останнім часом забезпечують покриття 18 % дисбалансу між обсягами кредитування й ресурсним потенціалом банків. Разом внутрішні джерела (міжбанківський кредит і облігаційні позички) забезпечують цей дисбаланс наполовину, відповідно інша половина фінансується із зовнішніх джерел, які і становлять основну загрозу. За даними Національного банку України зовнішня заборгованість комерційних банків останніми роками, особливо у 2007--2008-му, стрімко зростала (рис. 2).Залучення українськими банками зовнішніх джерел фінансування зумовлено кількома причинами. По-перше, економіка країни була на підйомі й потребувала значних вкладень. По-друге, внутрішні ресурси, як би їх не оцінювати, дотепер залишаються й обмеженими, й дорогими. Так, середньозважена процентна ставка за строковими депозитами суб'єктів господарювання у 2007 році становила 6,9 %, за депозитами фізичних осіб -- 11 %. У зв'язку зі світовою фінансовою кризою наразі спостерігається подорожчання депозитів: за дев'ять місяців 2008 року процентні ставки дорівнювали відповідно 8,1 % і 13,6 %. На зовнішніх ринках до 2007 року спостерігався, як уже зазначалося, певний надлишок досить дешевих ресурсів і тому, по-третє, не скористатися з цієї ситуації було б просто безглуздо. По-четверте, виходячи на міжнародні ринки капіталів, українські банки поступово інтегрувалися у світову фінансову систему.
Водночас така політика, сприяючи розвитку національної економіки й покращанню добробуту громадян, містила й відчутні загрози. Слід зауважити, що період значного розширення обсягів кредитування й активізації виходу комерційних банків України на міжнародні ринки капіталів характеризується істотними змінами й у структурі кредитного портфеля за позичальниками (рис. 3).
Як видно з наведених даних, за досить короткий термін -- три з половиною роки -- частка кредитів, виданих фізичним особам, збільшилася у 2,2 раза. Водночас структура кредитування за видами валют істотних змін не зазнала, хоча збільшилася частка кредитів у іноземній валюті. Так, якщо на кінець 2004 року заборгованість фізичних осіб за кредитами, наданими в іноземній валюті, становила 55,1 % від їх загальної заборгованості, то на кінець першого півріччя 2008-гo -- 62,1 %. У частині кредитування юридичних осіб ці показники станови-відповідно 39,6 % і 42 %.
У подібному підході до розвитку кредитування фізичних осіб навряд чи все кожна оцінити позитивно. Дійсно, значна частина цих кредитів мала споживчий характер і спрямовувалася на придбання імпортних товарів (автомобілів, побутової техніки тощо), тобто, по суті, українські банки кредитували іноземних виробників. Але ж це кредитування значною мірою і здійснювалося за рахунок зовнішніх запозичень банків. Тому стверджувати, що саме Україна кредитувала розвиток економік інших країн навряд чи буде коректно. Подібні переміщення ресурсів в умовах глобалізованої світової економіки є цілком природним явищем. Можливо українська економіка й не мала прямої вигоди від цього, але таке кредитування справило помітний позитивний вплив на зростання рівня життя населення, адже кредити стали доступними не лише заможнім громадянам, а й тим, хто за вітчизняними мірками мав середній рівень доходів, а у певних випадках -- нижчий за середній.
Взагалі слід відзначити, що українські банки нарешті повернулися обличчям до клієнтів, змінивши стратегічне бачення своєї місії та діяльності. Якщо на початку нинішнього століття не всі банки сприймали громадян як надійних і важливих партнерів, а в середині 90-х років минулого століття взагалі приділяли їм мало уваги, то нині роздрібний банківський бізнес стає все вагомішим напрямом розвитку. Подібні тенденції у кредитній діяльності комерційних банків є характерною ознакою ринкової економіки та заслуговують на позитивну оцінку.
Проблеми зовнішнього покриття нестачі ресурсів на внутрішньому фінансовому ринку, як і з будь-яких інших запозичень, визначаються забезпеченням платоспроможності банків за своїми борговими зобов'язаннями. Саме в цій площині проявилися перші ознаки кризових явищ у окремих банків, які свого часу активно виходили на ринки зовнішніх запозичень. Доки на світових фінансових ринках було достатньо ресурсів, і відносно дешевих, проблем із рефінансуванням боргів за рахунок нових запозичень (саме на це орієнтувалися українські банки-позичальники) не було. Однак світова фінансова криза кардинально змінила ситуацію, і на початку осені 2008 року окремі вітчизняні банки опинилися у скрутному становищі, не маючи власних ресурсів для вчасного погашення зовнішніх боргів. Водночас це були проблеми лише окремих банків, хоча й досить відчутні, але навряд чи критичні для банківської системи загалом. Певною мірою ситуацію підправило проведене НБУ рефінансування проблемних банків.
Ця ситуація спричинила найбільшу загрозу для банківської системи -- панічні настрої у вкладників банків: побоюючись за свої заощадження, вони почали їх масово знімати, причому не лише з депозитних рахунків у проблемних, а й в інших банках. У таких умовах завжди потрібні вчасні й рішучі дії, щоб приборкати негативні тенденції на початку їх зародження. Цікаво, що саме Україна має позитивний досвід урегулювання подібних ситуацій. У набагато складніший період політичного протистояння -- під час "помаранчевих" подій 2004 року -- НБУ прийняв рішення про тимчасову заборону на зняття коштів з депозитних рахунків до закінчення їх терміну, що досить швидко стабілізувало ситуацію.
Восени 2008-го замість того, щоб діяти, керівництво центрального банку почало обговорення ситуації, у тому числі в засобах масової інформації, отримавши цілком закономірно зворотний ефект: чим більше вкладників переконували у відсутності загрози, тим менше вони вірили в це. В остаточному підсумку тимчасову заборону на зняття коштів із депозитних рахунків було запроваджено, але невчасність цього рішення призвела до відчутного вимивання коштів із банківської системи і зменшення її ресурсного потенціалу, а отже й потенціалу української економіки. Безумовно, подібне рішення створює певні незручності для вкладників і порушує їхні права, визначені у кредитній угоді (хоча дострокове зняття коштів із депозитних рахунків теж можна розглядати як порушення прав уже банків, адже кошти перебувають в обороті). Однак подібні незручності не можна й порівняти з наслідками для економіки, а також вкладників і суспільства, від потенційно можливої кризи в банківській сфері.
